Читати книгу - "Наперекір , Аманда Рід"

— Стосовно зимового балу, — Женя діловито, середнім пальцем поправляє окуляри на носі й бере пластиковий стаканчик нашої улюбленої розчинної кави.

«Три в одному» зі смаком крему чи карамелі... А якщо й сарделька і тісті ще залишилися… То за це можна запросто душу продати.

Женя, Марі та Христина мої найкращі подруги. Ми так міцно дружимо лише декілька років. Просто, несподівано ми зрозуміли, що у нас дуже багато спільного: кава, музика та хлопці. А кожна вечірня прогулянка — це справжня маленька історія, яку краще не розповідати батькам.

— Женю, ну ти серйозно? До зимового балу ще цілий місяць, — кривиться Христина.

Неофіційно наша четвірка поділена на пари: я та Христина; Женя та Марі. Так вийшло само собою. Але є одне маленьке «але», Христину в нашій маленькій компанії не дуже люблять і терплять лише з поваги до мене.

Христина у нас відмінниця і часом буває дуже зарозумілою. Правильна дівчинка, у якої все розписано на тиждень вперед. Репетитори, секції, гуртки... Я дивуюсь, як у неї вистачає часу на школу? А особисте життя? Напевно вона й гадки не має що це таке?

Мені стало шкода її, тому я Христю притягнула до нас. Вона майже не пручалася, але й характер свій не збиралася приховувати.

Дівчина завжди відкрито висловлює свою думку та не перед ким не прогинається. Хоча, можливо, лише перед деякими вчителями. Вони завжди з Женею в один одного кидають «ножі», це нам не заважає бути одним цілим.

Ми з Женею найвідбитіші. Любимо шукати пригоди на одне місце. Марі — справжній якір. Вона завжди гасить наші пориви байдикувати. Марі теж відмінниця, але повна протилежність золотій дівчинці Христині.

— Ось тому, я і пропоную підготуватися! — в очах Жені блищить знайомий вогник, і я вже готова підтримати будь-яку її ідею. — Ми маємо прийти в костюмах! Я вже все вигадала. І номер для концерту знайшла. Ми виконаємо танець пристрасних офіціанток! — вигукує на останок.

— Йой, це справжня маячня. Я у цьому не збираюся брати участь! — пирхає Христина й не допивши свою каву підіймається. — Мені ніколи думати про подібне марення. Скоро не тільки зимовий бал, але й «зимові» контрольні. Краще я до них буду готуватися, ніж стрибатиму з вами у костюмах перед усією школою.

— Ну й вали! — жартома кидає Женя, але я чудово розумію підтекст та інтонацію її слів. Женя ніколи не обирає вислови. Завжди все в лоб, себе не дасть образити. За це я її кохаю.

Я зовсім інша. Коли на горизонті майорить конфлікт, я завжди зроблю крок назад і буду стояти осторонь. Мені легше замовкнути, ніж відстоювати свою думку.

— Мира ти йдеш? — смикає мене за лікоть Христина.

— Ні, ще залишусь…

Мій погляд несподівано чіпляє темну маківку поміж величезної черги до «віконця», де зазвичай продають смаколики. Усередині знову розливається тепло. Шкіру поколює, а коли новенький ніби відчуваючи, що я дивлюся у його бік перехоплює мій погляд, зовсім спалахую як сірник.

Короткий зоровий контакт змушує серце пропустити удар. На мене так відверто ще ніхто не дивився. Цього без підготовки не витримати. Що він робить? Це ж бачить вся їдальня.

Знову боягузливо відвертаюся, встромивши погляд в пластиковий стаканчик, вчусь заново дихати. Відчуваю як щоки заливає фарбою. Як же ж соромно…

— Це новенький, Дан! — Женя змовницьки наближається.

— Дан? — не зрозумівши, перепитую.

— Данило, але всі кличуть його Даном, — швидко пояснює Женя. — Дивіться, Іван тут як тут. Наче клоун, скаче перед новеньким. Хоче напевно його повагу заслужити.

— Кажуть, Дана вигнали із сьомої школи, бо він влаштував підпал, — підключається Марі. — Якщо це правда, я в шоці!

— Ви схожі на бабок біля під'їзду! — гидливо вимовляє Христина. — Досить обговорювати всіх довкола. І пів дня не минуло як цей хлопець у школі, а ви вже всі плітки про нього зібрали. Фу, такими бути! Я пішла! Не хочу у цьому брати участь!

Христина розвертається і йде, я хапаюсь за цю нагоду, щоб обернутися та ще раз подивитися на новенького, він як магніт, притягує мене без жодних підстав.

Хлопець вже купив чорну каву і стоїть поруч з Іваном. До них підходить і Нік.

Дан і Нік обидва високі та здається привертають увагу усієї їдальні. А Іван, справді як клоун, танцює перед ними, бажаючи долучитися до їх компанії.

— Як ти її перетравлюєш? — привертає мою увагу Женя. — "Фу, такими бути", та хай на себе подивися, відмінниця від Бога! Нехай дякує, що ми з нею спілкуємося! Он, — штовхає подругу в плече. — Марі теж відмінниця! Але ж адекватна відмінниця! Не те що деякі.

— Мироша, дивись, а новенький не зводить з тебе очей! — грає бровами Марі. — Чи закохався, чи що?

— Ага, так, закохався! Де він, а де я?

Допиваю свою каву та підводжуся, щоб викинути склянку. Дан справді дивиться на мене. Від такої уваги мені стає ніяково. Краще б я пішла разом з Христею.

— Агов, пані, стійте! — гукає мене Женя. — Стаканчик, не забудь зімʼяти!

Запитливо вигинаю брову, не розуміючи що вона від мене хоче. Я тут не можу зрозуміти що зі мною, а вона белькоче про якийсь стаканчик.

— Що?

— Ти що не чула історію, як у третій школі зі смітника дістають стаканчики? Вони миють їх і знову використовують, наче вони новенькі.

— Женя! — Марі вибухає дзвінким сміхом, викликаючи й у мене посмішку. — Блін, ти таке вигадаєш, тобі фантастику писати! Може нам ще й просрочку підсовують у «віконці»?

— Ти що? Це правда! — вихоплює наші стаканчики та комкає їх. Закручує так, що якщо докласти всієї сили не розкрутиш знов. — Не даватимемо їм приводу!

Женя викидає зімʼяті стаканчики та проходить повз:

— Ходімо, я розкажу що вигадала для зимового балу.

— Ти Люді не забудь розказати. Вона всім заправляє, не забула? — говорить Марі, поки я крадькома спостерігаю за трійкою хлопців.

Ну, чого ж мене тягне туди?

— Так, точно, спочатку її розкажи, — відповідаю я, не зводячи погляду з Дана. Його темні очі неначе пронизують мене наскрізь, і від цього у мене мороз по шкірі.