Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
*Аліна
З-за рогу я помітила молодого хлопця з гарним кучерявим волоссям, який дуже майстерно вправлявся смичком. Струни прогиналися від кожного дотику й здавалося, що в якийсь момент одна з них порветься й цей талановитий юнак не виконає композицію до кінця. Мені перехопило подих від побаченого. Декілька закоханих парочок радісно кружляли в танці, посміхаючись один одному.
У цей момент мене переповнила лють. Ці люди раділи, а я тужила від горя. Життя і смерть так просто існували в межах одного квадратного метра, неначе вони одне ціле. Я злилася не лише на цих незнайомців, але й на себе. Вони ні в чому не винні. Вони нічого поганого мені не зробили. Однак, почуття несправедливості від цього нікуди не зникало.
Проковтнувши неприємний клубок, що утворився в мене в горлі, я опустила погляд на теплу чоловічу долоню. Наші з Давидом пальці сплелися в рукаві його довжелезного светра, що виглядав з-під пальта. На диво, цей дотик був ніжним та приємним. Моя крихітна долоня в його кремезній руці відчувалася так правильно...
Мене лякали власні думки. Якби Святослав побачив нас разом, що тримаються за руки, то певно б розсміявся. Він завжди казав про те, що Білінський не для мене. Гадаю, він таки мав рацію.
— Тобі не холодно? — поцікавився той, спрямовуючи свої яскраво-голубі очі, колір яких мене дивував ще з дитинства. Ще багато років тому він здався мені таким унікальним. Досі я не зустрічала людей з подібним відтінком.
— Трохи, — зізналася я, обіймаючи себе за плечі. Втома уповільнювала мої думки. Хотілося прилягти на одну з тих кучугур снігу й просто забутися. — Тобі є де залишитися переночувати? — спитала я, позіхаючи.
— Так, мій друг поїхав у відрядження в Київ сьогодні. Декілька днів я поживу в нього на квартирі. — Мені кортіло спитати, що він буде робити, коли друг повернеться, але я вчасно прикусила язика. Це не моя справа. Тим паче мені б не хотілося, щоб Білінський кидав усі свої справи в Словенії через мене. — Ти можеш залишитися зі мною сьогодні, якщо тобі страшно повертатися додому.
Пропозиція Давида мене здивувала. Мені здалося, що він відчуває жалість до мене й саме тому поводиться так ввічливо. Я дуже не хотіла, щоб він жалів мене, але все ж схвально кивнула.
— Тільки пообіцяй, що не будеш прикидатися привидом, — попросила я, спершись спиною на стару будівлю.
— Ти все ще не можеш забути цей безневинний жарт, Аліно? — спитав той, намагаючись прикрити свою посмішку кулаком. — Я ж стільки разів просив у тебе пробачення за ту витівку. Невже ти й досі не пробачила мені?
Дитинство у дитячому будинку було сповнене сірих буднів. Проте, ми — діти, намагалися всіляко зробити його якомога яскравішим. На першому поверсі у холі знаходився старенький телевізор, на якому зазвичай одна з наших виховательок любила допізна дивитися фільми. Нам також кортіло подивитися мультики посеред ночі.
Одного разу ми дочекалися поки жінка засне й вчотирьох тихцем пробралися в хол. Окрім Давида та Святослава з нами була ще моя подруга Христина, з якою ми жили в одній кімнаті. Хлопці вирішили ввімкнути мультик про привидів. Я була маленькою наляканою дівчинкою. Коли настав страшний момент я просто втекла до себе в кімнату й залізла під ліжко.
Через деякий час двері у спальню відчинилися. Я подумала, що Христя повернулася, але це був справжнісінький привид. Він потягнув мене за ногу і я почала кричати та плакати. Згодом Давид зняв з себе покривало й почав сміятися. Він хотів пожартувати, але мені було геть не смішно. Коли я спробувала дати йому ляпаса він впав на моє ліжко, а я на нього. На декілька секунд наші губи торкнулися один одного. Мені сподобався цей легкий дотик, але, по-перше, він був випадковістю і в реальному житті Білінський би ніколи мене не поцілував, а по-друге, він жорстоко вчинив зі мною і я відчувала образу на нього через це. Після цього я терпіти не могла привидів і все, що було з ними пов’язано.
— Це було жорстоко, Давиде, — суворим тоном відповіла я. — Таке більше не повториться, правда?
Наступного дня після цієї витівки Свят насварився на нього й попросив такого більше не робити. Братик завжди був моїм захисником, а тепер мені доведеться самій за себе постояти.
— Правда. Я приїхав сюди геть не для того, щоб скривдити тебе, Аліно. — Я дуже уважно дивилася на нього. Гадала, що побачу бодай якісь натяки на те, що він лукавить, але цього так і не трапилося. — Святослав любив тебе, як нікого. Знаєш, я навіть в дитинстві ревнував його до тебе.
— Він був чудовим другом та братом. Я... Я не уявляю своє життя без нього. Як це? Він більше не буде залишати мені смішні записки на холодильнику, танцювати посеред ночі чи обіймати мене, коли мені це потрібно. Я бачу попереду лише самотність. — Я так багато років боялася, що залишуся сама. Лиш я бодай на крапельку відпустила цей страх, як трапилося це жахіття.
— Завтра буде ще складніше, але я впевнений, що з часом тобі ставатиме легше. Ти не зможеш забути Свята. Ти тужитимеш за ним, часто згадуватимеш. Мільйон разів на його могилі казатимеш про те, як тобі його не вистачає. Однак, з часом у твоєму житті з’являтимуться дрібнички, які змушуватимуть тебе посміхатися й нагадуватимуть про те, що ти живеш недаремно. Тобі не під силу повернути брата з того світу, але ти можеш докласти максимум зусиль, щоб створити ту версію Аліни, якою б пишався Святослав і якою б ти сама була задоволена. Так, у кожного з нас є людина заради якої нам так хочеться жити. Проте, коли вона зникає з нашого життя, ми все ще продовжуємо існувати. Не даремно ж, правда?
Давид мав рацію, але справа була в тому, що лише на словах все так гладко та просто. Немає у жодного з нас у голові кнопки, яка б вимикала емоції та відчуття. Якби вона існувала, то я б вже давно натиснула на неї й позбулася душевних страждань.
— Я втомилася. Ми вже можемо піти? — На вулиці була пізня пора. Навіть музикант вже почав запаковувати свій інструмент у спеціальний футляр. Вузькими вуличками лише подекуди можна було помітити людей, які виринали з темряви. Нічний Львів був прекрасний для людей, які люблять гуляти самі, залишившись наодинці зі своїми думками.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час бою (болю), Соломія Даймонд», після закриття браузера.