Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

На щастя, мої діти дуже товариські й не соромляться незнайомих людей, тому замість незручної тиші салон автомобіля заповнюється їхніми голосочками.

- А це ваша машина? Така крута! - син захоплено роздивляється салон, заглядає скрізь, долоню до скла притискає, і я одразу ж його обсмикую, бо машина Артура має всі шанси за п'ятнадцять хвилин перетвориться на нашу. З плямами на всьому склі, з наклейками на сидіннях і панелі. Відбитками підошов на дверцятах.

- А я коли виросту зароблю багато грошей і теж собі таку куплю! - підключається донька.

- А в нас не така машина. Мамо, ми можемо купити таку саму?

- Олеже, ти що дурний? Вона дорога, матуся не заробляє стільки.

- Ми повинні швидше вирости і заробити самі!

- Мамо, скільки пляшечок треба зібрати і здати, щоб на таку машину вистачило?

- Аліно, ми на іграшкову тільки змогли зібрати, а для такої потрібні тисячі КАМАЗів. Тисячі, мамо? Скажи що тисячі?

- Сто це більше тисячі, - обурено шипить Аліна.

- Тисяча більше!

- Ні, сто!

- Гей-ей, поводьтеся пристойно, ви не вдома, - намагаюся вгамувати дітей, бо коли вони починають сперечатися, це може тривати вічність і доходить до сліз.

Вони обидва дуються, відвертаються в різні боки. Можу посперечатися, вдома суперечка продовжиться.

- Ми бережемо довкілля, тому окремо вдома збираємо пластикові та скляні пляшки й відвозимо їх до пунктів збору, - пояснюю Артуру, щоб не вирішив, що ми жебраки, які по смітниках збирають пляшки, а потім здають, щоб іграшки дітям купити.

Сама ж червонію до кінчиків вух. Він точно так подумав. Мої діти ще й так щиро його тачкою захоплюються, немов усе життя проїздили на "п'ятірці".

Залишок шляху минає в повному мовчанні. Олег і Алінка ображені один на одного. Я у своїх думках літаю, Артур на дорозі зосереджений.

У голову приходить думка, що таким могло б бути наше щоденне життя. Артур за кермом, я з дітьми ззаду. Разом у парк на прогулянку, а потім додому під веселі пісні та суперечки дітей. Але цього ніколи не буде. Бо мало того, що Артур жодного шансу нам не дав, він ще й зовсім мене не пам'ятає.

Виглядало б дивно, якби я зараз спробувала йому сказати про те, що народила від нього двох дітей.

Щось на кшталт: привіт, ти мене не пам'ятаєш, але в нас із тобою шість років тому роман був, ти поїхав, не залишивши навіть номера телефону, а я завагітніла. Ці діти, яких ти в машині везеш - твої. Не віриш? Давай тест ДНК зробимо, я не проти.

Повна маячня.

Він тут проїздом, найімовірніше, надовго не затримається, знову у свою столицю або за кордон поїде, залишивши дітей і мене з порожнечею в грудях. Буде на свята подарунки і гроші надсилати, і раз на рік на канікули їх забирати.

Не такого життя я своїм малюкам бажаю.

Швидко стираю самотню сльозу, поки ніхто не помітив.

- Приїхали, - з думок вириває голос Артура і я піднімаю на нього погляд.

- Дякую вам велике. І за те, що дітей моїх врятували, і за те, що підвезли. І вибачте за незручності, якщо що, - вимовляю зім'ято і поспішаю з машини вийти.

Допомагаю дітям із салону вибратися. Вони махають на прощання Золотарьову, я їх за руки беру і швидким кроком майже тягну до нашої багатоповерхівки. З кожним кроком, що віддаляюся від Артура, мене захльостують спогади минулого, які неможливо забути.