Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Я в такій дикій напрузі жодного разу у своєму житті не була. Я вся палаю зсередини, не розумію як поводитися, що говорити. Чи варто вискочити з машини і втекти? Ні, це буде занадто по-дитячому. До того ж, Артур врятував моїх... наших дітей, а я навіть не подякувала йому.

- Ви як, мої хороші? - справляюся з емоціями, дивлюся на Олежку й Алінку. - Сильно злякалися?

Дістаю з сумочки міні-аптечку, шукаю антисептик і пластир, щоб наклеїти Алінці на руку. Коли в тебе двоє гіперактивних дітей, такі речі незамінні.

- Мамо, ми тепер завжди тебе слухати будемо і більше далеко не відійдемо! - витираючи маленькими долоньками сльози, обіцяє син, спостерігаючи за тим, як Алінка кривиться від болю.

Цю обіцянку я вже безліч разів чула, але вистачає її рівно на три дні.

- Головне, що з вами все добре, мої рідні, - цілую по черзі доньку і сина, потім назад голову повертаю, намагаюся Артура розгледіти.

Він стоїть поруч із понівеченою машиною, за кілька хвилин під'їжджає швидка допомога, він про щось із медиками говорить, а потім знову до нас прямує.

Я різко відвертаюся від вікна, намагаюся вмоститися зручніше на сидінні, ніяк не можу заспокоїти серденько, що розбурхалося. Не вірю, що це насправді відбувається.

Стільки запитань у голові й усі адресовані до Золотарьова.

Чому він знову тут? Чи надовго? Чи думав колись про мене? Судячи з того, що навіть не впізнав - ні. А ось я думала про нього. Щоночі в перший рік, плакала і чекала його дзвінка. Не вірила, що після тієї казки, що між нами була, можна було просто ось так без пояснень усе обірвати.

Частенько навколо кабельного заводу кола намотувала в надії, що він ще раз у відрядження до нас приїде, і я зможу побачити його хоч здалеку.

Потім прийшло розчарування й апатія. А ще в мене народилися невгамовні двійнята. Повільно спогади і почуття почали стиратися, замінюватися новими. І ось знову немов з обриву лечу, коли дивлюся на Артура.

- Подзвонили чоловікові? Він уже їде? - він сідає вперед, нервовими рухами краватку на шиї розв'язує і недбало кидає її на переднє пасажирське сидіння.

Я зустрічаюся з ним поглядом, уся підбираюся, долоньки на колінах складаю, ледь говорити можу.

- Ні, не приїде. Ми таксі викличемо, - вимовляю глухо, ковтаю, погляд убік відводжу.

- А той дядько на машині помер? - втручається в розмову син, нахиляється вперед до Артура, дивиться на нього величезними очима, чекає на відповідь.

- Ні, не помер.

І знову погляд на мене переводить.

- У мужика того інфаркт трапився, тому він не впорався з керуванням, виїхав на узбіччя пішохідної зони і врізався в стовп. Подавати до суду в цьому випадку сенсу немає. Поліція зараз має приїхати, ви будете їх чекати, щоб протокол скласти?

- Ні, не хочу тут залишатися, та й діти страшенно злякалися, - притискаю до себе малюків, страх за них досі не відпускає, а руки все ще тремтять.

- Добре, тоді скажіть свою адресу, я вас відвезу.

- Не потрібно! - скрикую я голосніше, ніж слід було. - Ми таксі викличемо. І так вам стільки клопоту створили.

- Нічого страшного, я не зайнятий. Говоріть адресу, - його палець зависає над панеллю навігатора, він чекає, а я й слова видавити не можу.

- Ромашкова сім! - голосно скрикує Аліна, і в цей момент я шкодую, що дітей про всяк випадок змусила вивчити домашню адресу і назву компанії, у якій я працюю.

- Чудово, - Артур вбиває в навігатор адресу, а я нерозумно радію з того, що встигла переїхати цього місяця в нову квартиру. Бо може мене він і не пам'ятає, але мій старий дім повинен же. Стільки разів мене під ранок відвозив туди.

Артур натискає на "старт", двигун починає гарчати і ми виїжджаємо на дорогу. Я поглядаю на чоловіка скоса і намагаюся розгледіти в його зовнішності всі зміни, які відбулися з ним за ці роки.

Погляд його став більш холодним і жорстким. Немов він багато чого встиг пережити. З рис обличчя зникла юнацька чарівність, яка була притаманна йому у двадцять шість. Він став старшим і ще набагато привабливішим.

Плечі його стали ширшими, тканина сорочки щільно обтягує м'язи рук, що свідчить про те, що він багато часу проводить у залі.

На безіменному пальці обручки немає, але це не означає, що він вільний. Такі як Артур Золотарьов довго самі не бувають.

Я витріщаюся на нього, поки він не помічає цього. Крадькувато відвертаюся, дивлюся у вікно.