Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Гадаю, якщо ти місцева, то чудово про це знаєш і так, – він знову примружився. – З якого ти поселення?

– Я ж сказала, що нічого не пам’ятаю, – голос трохи здригнувся. – Може, вдарилася потилицею? – і я вдала, що потираю те місце, яким стукнулася об землю. – Голова болить. Тут ще й набряк… – збрехала я. – Але я не пам’ятаю, щоб падала…

– Я оглядав тебе, – недбало кинув Воїн, дістаючи з сумки якісь невеликі скляночки і розставляючи їх перед собою. – Жодних ушкоджень не було.

– Оглядав?

Я відчула, як щоки заливає фарба. Цікаво, наскільки далеко зайшов цей огляд? Від того, що чужий чоловік міг скористатися моєю непритомністю і розглядати все, що йому заманеться, було дуже ніяково.

– Не турбуйся, твої принади мене мало цікавлять, – помітивши мою реакцію, посміхнувся він. – Отже, як уже сказав, слідів того, що перевертень тебе подряпав чи вкусив, я не знайшов. Але якась трансформація в тобі вже точно відбувається. Інакше камінь на тебе так не реагував би. Та й захисне коло не втримало б, якби ти була звичайною людиною. Воно реагує лише на нечисть.

Отже, ось, що тримає мене біля дерева! Захисне коло. Те, що Воїн має магічні здібності, налякало ще сильніше. Цікаво, що він ще вміє? Чи вистачить у мене сил з ним упоратися? Тим більше вдень, коли мої можливості сильно обмежені. Я не можу ні морок створити, ні спробувати намацати зв’язок з Володарем.

Може, хоча б навіювання подіє? І чому я раніше про це не подумала? Насилу приховавши радість, зосередилася на ментальному впливі і спробувала проникнути в голову Воїна. Але мене відкинуло звідти з такою силою, що з горла вирвався крик. Голова сіпнулася назад, і потилицю пронизало болем. Схоже, що сьогодні і цій частині мого тіла однозначно не щастить!

Чоловік перестав проводити незрозумілі маніпуляції зі скляночками і пильно подивився на мене.

– Значить, ти не просто випадкова жертва, як я вважав раніше. Це спрощує моє завдання.

А ось від цих його слів стало зовсім кепсько.

– Ви мене вб’єте?

Я втягнула голову в плечі, помітивши, що він підіймається на ноги і бере до рук меч.

– Мені шкода, дівчинко, – Воїн, сволота така, навіть співчутливу усмішку зобразив. Наче це могло мене втішити! – Ти явно небезпечна. Не просто заражена, яку можна ще врятувати, а дещо інше. Поки що не зрозумів, що саме. Але те, що ти вмієш проникати в мозок, як це роблять вампіри чи демони, наводить на деякі міркування.

– А може, мене ще можна врятувати! – ухопилася я за рятівну фразу. – Будь ласка, дайте мені шанс!

– Отже, ти все ж таки чудово все усвідомлюєш і пам’ятаєш.

Він посміхнувся і знову сів на місце. Я обурено заплескала віями. Вся його демонстративна гра з мечем була лише вмілою маніпуляцією! Воїн хотів спочатку з’ясувати, що це за вид нечисті йому до рук потрапив. А потім вже вирішувати, що зі мною робити. І якщо рішення буде не на мою користь, як врятуватися?!

Єдиний вихід – усіма способами дотягнути до вечора, коли моя сила зросте. Може, знову знепритомніти? Я з сумнівом поглянула у непроникне обличчя чоловіка і зрозуміла – не повірить. Може навіть мечем в мене ткнути, щоб перевірити. І навряд чи вдасться не видати себе криком або смиканням.

– Твій єдиний вихід – сказати мені правду, – несподівано перервав мої міркування холодний голос. – І повір, я відчую, якщо ти збрешеш.

Правду?! Та якщо скажу йому, хто я така, моє життя обірветься в ту саму мить!

Розпач охоплював все сильніше. Більше не виходило хоробритися і будувати підступні плани, як обдурити винищувача нечисті. З гіркотою усвідомлювала, що сили в мене точно не ті, щоб тягатися з тим, хто, напевно, вже вбив безліч таких, як я. Я всього лише самовпевнене дівчисько, що необачно сунуло голову у вогонь і тепер щиро дивується, чому той її обпалює.

Сльози мимоволі покотилися з очей, і я почала затято їх витирати. Воїн спостерігав за мною з якимось дивним виразом і все більше хмурився.

– Гадаєш, я куплюся на твої сльози? – нарешті, грубо кинув він і скривився. – Такі, як ти, чудово вміють грати на чужих слабкостях.

– А у вас є слабкості? Це ж треба!

Зараз, коли зрозуміла, що смерть все одно неминуча, навіть не могла змусити себе бути з ним ввічливою. Принаймні помру з високо піднятою головою. І насамкінець ще вкрию його всіма лайками, які згадаю. Безглуздо і по-дитячому, але зараз емоції взяли гору над розумом.

На мій подив, Воїн не розсердився, а посміхнувся.

– Більше не намагаєшся грати. Це добре.

– Що ж тут доброго? – буркнула я. – Послухай, Воїне, чи як там до таких, як ти, заведено звертатися. Може, зробиш мені ласку і вже прикінчиш швидше? Чи ти замислив якусь особливу страту, щоб я довше помучилася?

– Так ти навіть знаєш, хто я? – він скинув брови. – А що ще ти знаєш?

– Те, що такі, як ти, вважають себе гідними вирішувати, кому жити, а кому померти! Тільки через те, що хтось чимось від них відрізняється!

– Несподіване трактування, – Воїн з цікавістю позирав на мене. – Обов’язок нашого братства – знищувати пряму загрозу людству. А те, як це може виглядати з боку нечисті, нас мало турбує.