Читати книгу - "Невдячна іграшка"

Завмираю в заціпенінні. Тікаючи від Вальдемара я прямувала сюди, до траси, в район заправки, бо тут завжди тусуються приватники-таксисти, а це для мене реальна можливість якнайшвидше забратися з нашого котеджного містечка, подалі звідси. В крайньому разі сюди можна викликати машину через додаток й зачекати, перебуваючи в доволі людному місці під прицілом відеокамер заправки, яка від мене зараз буквально метрів за двісті… Однак ловити попутку жодним чином не входило в мої плани, бо звідки ж я знаю хто там сидить за кермом. 

А з іншого боку, тут досить спокійне місце, й «нічні метелики» тут не пасуться. Зрештою, я геть зовсім на повію не схожа. На мені джинси, футболка, за спиною доволі об'ємний рюкзак, волосся заплетене в косу… ну як? Невже він подумав… А можливо я помилилась, і чоловік просто хоче щось запитати, скажімо дорогу? Але ж для цього у нього точно є навігатор, та й заправка поруч. Якось все це мені виглядає трохи підозрілим. Напевне треба тікати. Я розумію, що у страху очі великі, але після того, що я щойно пережила це й зрозуміло. 

Дивлюсь на чоловіка, який підходить до мене: красивий, спортивний, доглянутий, імпозантний років тридцяти. Насправді візуально він бездоганний, однак це ще не гарантія, що для мене безпечно з ним спілкуватись ось тут наодинці, на трасі. Вальдемар візуально теж виглядає пристойним. А відтоді, як вони з тіткою катаються, наче сир в маслі, розтринькуючи мої гроші, теж їздить на джипі. Однак це не змінює його суті: самозакоханий, похабний, хтивий альфонс... 

До заправки, де людно та камери, я ще не дісталась, необачна дуринда.

Стою, тримаючи телефон біля вуха, з надією, що Віталік озветься, але там тільки довгий гудок. Незнайомець робить крок, другий… і з кожним моє серце звучно падає в п’ятки, в душі  – переполох. Думаю, на обличчі яскраво малюється мій внутрішній відчай. Розумію, що зараз це дуже погано. Потрібно негайно взяти себе в руки, не виказувати свій справжній стан, але чомусь ніяк не виходить.     

Коли чоловік зупиняється зовсім поруч, осяває, що мені звідкись знайоме його обличчя, але звідки пригадати так відразу не можу. Сто відсотків десь бачила той зосереджений, строгий, привабливий погляд.

 – Добрий вечір, у вас щось сталося? Можливо допомога потрібна?  – незнайомець чітко прочеканює кожне слово, зосереджено вдивляючись в моє перелякане обличчя, а я ніяк не можу стерти той переляк зі свого лиця. От дідько! Ну чому у найвідповідальніший момент мене можна так легко прочитати, наче відкриту книгу. Це так небезпечно для юної беззахисної дівчини, як я. Треба буде неодмінно дослухатися до поради Віталія та записатися на тренінги з психології, щоб навчитися керувати своїми емоціями.

– Дякую за турботу, звичайно, але Вам це тільки здалося. У мене все добре,  – намагаюся говорити максимально впевнено й твердо, однак не виходить. Голос тремтить, а до горла підкочує ком, в якому криється згусток образи, болю, а найгірше  – нерозуміння  чому все це випало на мою долю. Зрозуміло, що незнайомець не вірить моїм словам.

– Добре, це тішить. Значить я помилився. Однак я можу підвести куди потрібно, жодних проблем. Ви ж не збираєтесь тут залишатись до ранку? – погляд чоловіка стає теплішим, а  обличчя  осяває привітна посмішка. Він явно вирішив викликати у мене довіру. Але не розумію навіщо.

– Звичайно я не збираюся тут ночувати! Саме зараз я викликаю таксі, – натякаю на телефонну розмову, а в слухавці якраз відключається гудок, й у мене починається паніка. Напевне це відразу яскравою печаткою відбивається на моєму обличчі, бо чоловік не відступає, а представляється, простягаючи мені свою руку для привітання, очевидно намагаючись таким чином мене заспокоїти:

– Станіслав Маєвський, можна просто Стас.

Після його слів відразу пригадую де я бачила обличчя цього чоловіка: по телевізору, коли тітка, перемикаючи канали, зупинила своє клацання пультом, побачивши обличчя Станіслава на екрані, очевидно сподобався. То було якесь ток-шоу чи  політичні дебати… І тут одномоментно пригадала, що це адвокат впливової в місті особи, яка зараз балотується на посаду мера, Меланії Грабовської.

Видихаю з полегшенням. Якщо він така відома поважна птиця, то точно нічим мені не загрожує, не маніяк, напевне… Оскільки до Віталика додзвонитися мені не вдалося, а таксі ще треба знайти, то чому б зараз не скористатися послугами цього крутезного адвоката Станіслава Маєвського. Просто попрошу, щоб підкинув мене до міста, а там зніму собі в готелі номер на ніч. Про все решта подумаю завтра, бо на сьогодні вже достатньо, відключаються мізки.  

– Валя, Валентина Ольшанська, – вже впевнено заявляю, а Станіслав тільки посміхається. Мені здалося, що в його обличчі на секунду щось змінилося, ніби пронеслась якась ледь помітна, невидима тінь. Таке враження, наче йому дещо пригадалося, хоч це геть зовсім не дивно, бо наше прізвище ще кілька років тому звучно лунало в місті: мій татко теж перед загибеллю балотувався на посаду мера, а Меланія Грабовська працювала у нього помічницею. Це я чудово пам'ятаю, хоч була ще дитиною.

– Дуже приємно познайомитись, Валентино Ольшанська! Буду радий допомогти такій чарівливій дівчині. То куди Вас підвести, юна красуне? – його пропозиція звучить так ґречно й доброзичливо. Схоже, цей адвокат щиросердно вирішив мені допомогти. Однак я ще хвилину-другу вагаюся, але зрештою ухвалюю рішення скористатися такою нагодою та погодитись на пропозицію цього несподіваного незнайомця, Станіслава Маєвського.