Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

В той період і в далекій від часів Генріха IV реальності, яка оточувала Піранделло, історія, здавалося, була вже вкрай алогічна, а безумство набуло набезпечної «залізної» логіки.

Піранделло не зовсім розумів, що відбувалось. Фашизм обіцяв так багато: і свободу, і землю, і рівність, і світле майбутнє. Дивно тільки, що й далі засідали надзвичайні трибунали, — мабуть, для прискорення приходу світлого майбутнього. І далі йшов наступ на пресу, людей вистежувала таємна поліція, а тюрми були переповнені. «Я не займаюсь політикою», — сказав Піранделло в розмові з одним журналістом. Що це було: категорична констатація продуманої позиції чи відчайдушна, хоч і приречена на провал, спроба врятувати незалежність своєї творчості від дедалі навальнішої експансії ідеологічної шизофренії?

Тут постає дуже болюче питання: Піранделло і фашизм.

Вкрай неетичний, хибний і, на жаль, типовий для нашого літературознавства шлях — камуфляж проблеми або, навпаки, однозначна вульгаризаторська її інтерпретація. Через те ім’я Піранделло раніше було в нас одіозним, а тепер це питання просто нерідко випадає з поля зору дослідників.

Такий метод неприпустимий. Проаналізуємо.

У 20-х роках фашизм обіцяє суспільне оновлення і розквіт демократії. Ще Муссоліні наче й не диктатор, а просто такий собі Беніто — енергійний, сповнений літературних амбіцій, а відтак і симпатій до творчої інтелігенції. Дуче заграє з письменниками — бо який же без них режим? Хто ж, як не вони, напише, що це режим найсправедливіший у світі і що він, Беніто, — єдиний і неповторний батько нації?!

Піранделло одержимий ідеєю мати власний театр у Римі. Без цього неможливо відродити національний театр. А дуче так знається на мистецтві, що обіцяє йому театр і, між іншим, запрошує вступити до фашистської партії. 1924 року Піранделло до неї вступає.

Компроміс? Розрахунок? Нерозбірливість? Ні. Просто Піранделло все робив відверто. Якщо помилявся — аналізував і відверто визнавав помилку. Не забуваймо й того, що це всього лише 1924 рік, — чума ще тільки наближається. Змагання між диктаторами у винищенні людства почнеться за кілька років — й іменем комунізму чинитимуться не менші, якщо не більші злочини, як іменем фашизму. Соціальні ідеї ніби й протилежні, а ідеологія і навіть методика — ті ж самі.

Своєрідно пояснює позицію Піранделло 1926 року його відповідь одному журналістові на запитання, чи він, Піранделло, фашист: «Я вже тридцять років як фашист». Отже, з 90-х років минулого століття? А що таке 1890-і роки на Сіцілії? Це народні повстання і створення «фаші» — об’єднаних загонів бідних сіцілійських селян, які таким чином боролися проти землевласників. І фашизм у всіх своїх національних варіантах, і сталінська модель комунізму були моторошно схожі у своїй звичці експлуатувати одну й ту ж саму ідею — ідею народного бунту, — така вже історична типологія фашизму, настільки очевидна, що не потребує доказів.

А коли 1927 року під час бразильського турне інший журналіст запитав у Піранделло, чи можна сприймати його як представника партії, письменник відповів чітко і недвозначно: «Ні, я просто італієць».

Це йому так не минулося. За наказом роздратованого Муссоліні його викликав на сувору «розмову» високий фашистський чин. «Розмова» закінчилась погано, власне, добре: Піранделло порвав квиток фашистської партії і шпурнув його на підлогу.

Щоправда, перед Піранделло вибачились. У подібній сюжетній ситуації, навіть без порваного партійного квитка, вже мертвого Агатангела Кримського викинули за ноги з поїзда просто в сніг. Інших топили на баржах у Білому морі. Лесь Курбас іще встиг організувати театр на Соловках. А Микола Куліш, уже вкотре розіп'ятий, уже зрозумівши, що приречений, уже сліпий од болю став на коліна на нічній харківській площі і сказав: «Люди, простіть!..»

Останнє вибачення художника перед людьми за ту трагедію, яка зветься історією. Тут замість історії вже була тільки кров. А погляд італійського письменника на історію був просто дещо амортизований запрограмованою ввічливістю тих, хто цю історію тримав під прицілом з протилежного боку.

Період 1920-х років став для Піранделло часом його творчого злету і разом з тим драматичного пізнання дійсності та самого себе. Надії оберталися зневірою, ілюзії — крахом. Власний театр Піранделло — театр Одескалькі в Римі — був мрією всього життя. Але ж дав його письменникові режим — і трагічні персонажі населили сцену «Художнього театру». Катований і принижуваний дух людський повставав на цій сцені проти рабства, — так гіркий і саркастичний розум письменника боровся на ній проти офіціозної брехні. Режим, природно, вже не поспішав давати субсидії на таке мистецтво, — і влітку 1928 року Піранделло змушений був розпустити свою трупу. От і не створив він державного драматичного театру, якого так потребувала Італія. Театр Піранделло не потрібен був тій державі. Та держава не потрібна була Піранделло.

Роки, коли до письменника приходить світова слава, стають для нього періодом великої самотності й печалі. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років п'єси його ставляться майже виключно за кордоном, та й сам письменник покидає батьківщину: живе переважно в Парижі. Режим усе ще робить спробу його догнати — і це, до речі, промовистий факт: саме італійський фашизм, на відміну від гітлеризму й сталінізму, не поспішав принаймні знищувати національну культуру. Отож до славетних своїх письменників намагався виявити лояльність — так 1927 року Піранделло обирають академіком. Але різка й опозиційна промова його під час процедури обрання, присвячена творчості родоначальника веризму Джованні Верги, призвела до відповідно різкої реакції офіційних кіл. Режим не привітав письменника і з присудженням йому в листопаді 1934 року Нобелівської премії: 19 грудня того ж року в театрі Насьйональ на урочистому спектаклі Піранделло вітали французи. Для Італії він ніби перестав існувати.

Ще два роки — і його не стане. Помре, як і жив, — у самовідданій, нескінченній, фанатичній праці: захворівши на пневмонію, останні передсмертні дні диктуватиме синові Стефано фінальний акт драми «Гірські велетні» — поетичну фантасмагорію прощання з життям. 10 грудня 1936 року Піранделло помер. А до фінального акту драми його життя — поховання — ми ще повернемось наприкінці нашої розмови про письменника — однієї з ключових постатей драми XX століття, учасника її й літописця.

Творчість Луїджі Піранделло — і як прозаїка, і як драматурга, — це відкристалізований у всіх своїх основоположних аспектах перехід від XIX століття до XX, — тобто перехід від об'єктивізму та натуралізму, реалізованих на італійському грунті, зокрема, у веризмі, до спіритуалістичного суб'єктивізму, перехід від всесвіту реальності до всесвіту «Я», від канонічних законів літературного письма до спонтанної внутрішньої деструкції форми як карколомного, але стрімкого шляху до нового самопізнання і нової ментальності. Цікаво й те, що