Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

«Недобрі жарти смерті і життя» (1902–1903), «Коли я був божевільний» (1902), «Білі й чорні» (1904). Але його підстерігає недоля: саме в ці роки, коли він почав так інтенсивно працювати, тяжко й невиліковно захворіла його дружина. І це стало бідою всього його життя. То була психічна недуга, яку вона отримала внаслідок раптового емоційного струсу, дізнавшись про повну втрату майна, вкладеного в сірчані копальні батька Піранделло, що потерпів фінансовий крах. Для письменника почалися нестерпні роки: божевільна дружина, постійна грошова скрута, що поглинула всі родинні коштовності й змусила його давати приватні уроки італійської та німецької мов, — словом, кошмар реальності, який дедалі тісніше змикався навколо душі й роботи. Єдиним світлом серед цього кошмару була Марта Абба — талановита актриса, що грала основні жіночі ролі в його п'єсах. Психологічний профіль Марти, її врода, пристрасність і розум прозирають у багатьох героїнях Піранделло. З 1925 року по 1936-й — останній рік життя — Піранделло написав до Марти 560 листів — душа тікала од світу в цій любові, але світ цю душу наздоганяв і повертав її до чадної маячні реальності.

В цей трагічний для Піранделло час директор римського журналу «Нуова Антолоджіа» Джованні Чена запропонував йому надрукувати «якийсь роман»…

За кілька місяців, доглядаючи прикуту до ліжка дружину, Піранделло написав роман «Блаженної пам'яті Маттіа Паскаль». Надрукований кількома подачами в журналі, він мав величезний успіх, був одразу перекладений у Франції та Німеччині й передрукований у найпрестижнішому на той час видавництві братів Тревес у Мілані. Тим часом Піранделло вже працював над новим романом «Старі й молоді».

Робота — каторжна, тяжка, нескінченна (тільки новели його зібрані в п'ятнадцяти томах, а драматичні твори складають тридцять один том під загальною назвою «Оголені маски») — стала основним психологічним пристановищем письменника, його порятунком від драматичних колізій особистої долі та від усе каламутнішої і напруженішої суспільно-політичної атмосфери, що наелектризовувалась не лише в Італії, а й по всій Європі. Починалася довга, на кілька десятиліть, епоха злочинної брехні, суспільних патологій, безцеремонного наступу на людину, — епоха боротьби тоталітарних режимів з людством.

Катастрофічно легко підмінялися поняття, тасувалися факти і події: на Заході й на Сході Європи червоним полиском мінились патетичні мізансцени, поставлені за чорним сценарієм зловісних ідеологій. Історія неухильно йшла до того фатального повороту, за яким почалася кривава оргія канібалів, де паруючі страви у вигляді місива понівечених народів передавалися від одного канібала до іншого — від Муссоліні до Гітлера, від Гітлера до Сталіна і навпаки.

А почала готуватись інфернальна кухня ще в чорному проломі середини 1910-х років. Відмовившись від позиції нейтралітету, Італія вступила в першу світову війну. Для чого? Уряд цинічно і, на жаль, небезпідставно вважав, що цілком досить підкинути народові стереотипний набір псевдопатріотичних лозунгів, аби він став сліпим натовпом, загіпнотизованим офіціозною пропагандою, а відтак здатним лише до виконання абсурдних наказів. І тому уряд закликав «усіх істинних італійців» піти війною на Австро-Угорщину… задля продовження традицій Гарібальді і завершення національного руху за відродження батьківщини — Рісорджіменто! Давній, добре опанований всіма злочинними урядами засіб маніпуляції суспільною свідомістю. А в революційно-мілітаристській лихоманці, яка трусила світом, вже проглядали моторошні форми тотального фашизму, що міг стати страшним і ганебним фіналом великої європейської цивілізації.

Все менш прозорим ставало над Європою повітря і все коротшою ставала для Піранделло дистанція від трагедій і втрат світових до особистісних. 1915 року померла його мати, а з нею для нього пішла в небуття доба істинної героїки, громадянської етики й безкомпромісності, духовної цілісності. Ні гордий дід Піранделло, вмираючи у вигнанні на Мальті, ні донна Катерина, мати Луїджі, вишиваючи республіканський прапор, не могли б собі навіть уявити тих страждань, а надто тих психологічних митарств, які випадуть на долю їхнього сина і внука.

Переживши втрату матері, Піранделло мало не втратив на війні двох своїх юних синів: Стефано і Фаусто чудом лишилися живі. Письменник існує від потрясіння до потрясіння, від втрати до втрати, від розпачу до розпачу.

І все ж таки він працює як одержимий. Кілька десятків новел написано між 1912 та 1918 роками — виходять збірки «Терцети», «Дві маски»; «Пастка», «І завтра, понеділок». 1910-і роки — це також і період народження Піранделло-драматурга, одного з найвидатніших представників сучасного театру, предтечі багатьох його концепцій та естетичних відкриттів.

Тим часом Європу лихоманило все дужче, і ось уже обрій італійської історії заступила похмура кремезна тінь соціаліста Беніто Муссоліні.

Дуче діяв круто: в жовтні 1922 року він очолив так званий «похід на Рим», а вже в січні 1925 року проголосив себе диктатором, вимагаючи від палати депутатів визнання його «фашистської революції». Що ж, у кожного диктатора було по своїй революції, тому й схему режиму нам не важко уявити, знаючи сталінський: та ж сама відсутність усіх конституційних свобод, і насамперед свободи друку, ті ж самі надзвичайні трибунали, ті ж самі доноси, обшуки, арешти, таємні вбивства й розстріли без суду і без слідства… Фашизм — явище інфекційне. Чи не єдина різниця — Беніто не ставив собі за мету цілковитого винищення селян та інтелігенції, як Сталін. На геноцид дуче не спромігся — цей диктатор усе ж таки зріс у контексті культурної нації, та й масштаби геополітичної фантазії мав дещо скромніші від свого радянського побратима.

І от саме в цей період до Піранделло прийшла світова слава. Її прихід навіть має свою дату: 10 травня 1921 року. В цей день у римському театрі Валле Піранделло поставив свою славетну по сьогодні п’єсу «Шість персонажів у пошуках автора». Трохи раніше — 1917 року — вже була поставлена п’єса «Подумай про це, Джакоміно!» і з’явилися знамениті його комедії — «Ліола» і «Так і є (якщо вам так здається)». Проте саме «Шість персонажів…» означають вибуховий вихід автора на європейську сцену завдяки, зокрема, новаторським драматургійним рішенням, кардинальній зміні й реорганізації сценічного часу і простору, виведених в координати цілковитої умовності. Логіка і послідовність сюжету втрачають значення: примхлива уява автора, тонко реагуючи на примхливість самої реальності, розгортає сюжет як бурхливий простір одночасно існуючих та взаємно конфліктних психологічних площин. До теми «театру в театрі» Піранделло повернеться ще не раз — і в п’єсі «Кожен по-своєму» і — особливо — в написаній вже 1930 року п’єсі «Сьогодні ввечері ми імпровізуємо». Та при всій сміливості мистецького експерименту не лише свідомість XX століття, а й шекспірівське дихання вчувається в його п’єсі «Генріх IV» з її діалектичними роздумами про алогічність історії та логіку безумства, — це 1922 рік! Рік контрреволюцій і встановлення