read-books.club » Пригодницькі книги » Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв 📚 - Українською

Читати книгу - "Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв"

213
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зуби дракона" автора Микола Олександрович Дашкієв. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 67
Перейти на сторінку:
неї ногами.

Спалахнули прожектори, осяваючи майданчик перед палацом. Одчинилася невелика залізна хвіртка. З неї вийшло троє мовчазних похмурих людей.

Але цього Майкл Хінчінбрук вже не бачив. Навіть він, — витривалий і живучий, мов скорпіон, — не витримав перенапруження і вперше в житті втратив свідомість.

Розділ II
РАНІ МАРІЯ

Старий Джоші, чоукидар невеликого селища Навабгандж, зачув далекий гуркіт автомашини, стрепенувся й підвівся з колоди, що лежала край села. Дрімоту як рукою зняло.

Ой, важка ти, доле сільського чоукидара! За сім рупій на місяць і набігаєшся, і наклопочешся, і страху наберешся — не говори!

Чоукидар — розсильний у конторі. Чоукидар — за прислужника у “джамар сагіба” — поліцая, та “дарога сагіба” — старшого поліцая, — він навіть біга за них на базар та доглядає їхню худобу. Чоукидар дає лад в “дак бангла” — сільському готелі для приїжджих чиновників і туристів. І той самісінький чоукидар є ще й державний інформатор: він повинен доповідати начальству про ціни на товари, повідомляти про всі надзвичайні події, складати акти про народження та смерть. Здавалося б, і цього вже аж задосить на кількох чоловік. Так ні: чоукидар мусить ще охороняти вночі селище і чималий відтинок залізниці. А чим охороняти? Оцією сторічною рушницею, яка небезпечніша для стрільця більше, аніж для злочинця чи звіра?.. Та й хіба Джоші належить до касти кщатріїв, воїнів? Ні, він брахман, представник найвищої касти! Йому личить тільки “справляти шість брахманських справ” — “читати й наказувати читати, приносити жертву й інших приводити до цього, давати милостиню й приймати її”.

Отак мимрить собі під ніс старий чоукидар. Він і сам не второпає, як сталося, що йому, брахманові, може наказувати— а то й дати ляпаса! — якийсь із кщатріїв чи навіть з касти вайшя, купців, а живе він, Джоші, не краще за поганенького ремісника з найнижчої касти шудра… А колись навіть сам великий магараджа не мав би права одружитися з дочкою Джоші, бо князі та царі належать до касти воїнів — куди їм до брахманів!

Коли й було таке, то, мабуть, дуже давно. В усякому разі, старому Джоші гірко дістається шматок хліба. А от одержати прочухана можна дуже легко. Коли б пани, що їдуть оце автомашиною, застали Джоші сплячим — лиха б не обібрався.

Джоші обвів поглядом селище. Залите місячним сяйвом, воно здавалося сумирним і красивим. Тихо-тихо навколо, тільки коли-не-коли почується дитячий плач та неголосно засопе прив’язаний до дерева слон. Навіть шакали замовкли в цю пізню годину.

Автомашина вискочила на пагорок. Проміння її фар креснуло по верхів’ях дерев. Отже, хвилин через десять вона буде тут. Хто ж це їде?.. Чи не пронюхали часом англійці, що в Навабганджі зібралося стільки сторонніх людей?

Джоші почимчикував до ліска, що виднівся трохи осторонь в’їзду в село. Власне, то був не лісок, а одне дерево — баньян, його гілки випускають повітряні корені, що втинаються в землю й дають товсті й міцні підпірки.

З часом баньян розростається так, що під ним може отаборитися полк солдатів.

До чуйного вуха Джоші ще здалеку долетіло сопіння й хропіння багатьох зморених людей, в ніс ударив нудотний сморід гнилого м’яса.

— Е, не гаразд, не гаразд! — промимрив чоукидар. Він зайшов під крону баньяна і торкнув одного з сплячих прикладом рушниці: — Агов, сіромахо! Коли не хочеш погомоніти з сагібами із садару — не хропи!

Це було сказано зовсім неголосно, та в ту ж мить люди, яких під деревом аж кишіло, почали схоплюватися з місць. Деякі подалися навтіки.

— Поліція!.. Поліція!.. Сагіби з садару!.. — почувся звідусіль тихий гомін.

— Тихо! — гримнув старий Джоші. — Ані руш! Он чуєте — машина! Я не знаю, хто їде, але сидіть собі мовчки. Можете навіть спати, аби не харчали, як свині в багні.

— Джоші… — почувся чийсь несміливий шепіт. — А може, то раджа Сатіапал?

— Раджа Сатіапал приїде сюди завтра, точно о восьмій ранку! — урочисто відповів Джоші.

— А він таки приїде? — зашепотів хтось гаряче.

— Приїде.

— А коли в мене руки й ноги цілі, а ось рани не гояться?

Джоші одвернувся й пішов мовчки. На допитливого зацитькали з усіх боків, та він посунувся услід за чоукидаром, ловив його руку і тикав у неї монету:

— Сагіб, ви закинете слівце за мене?.. Сагіб, я дам ще дві рупії…

Джоші відштовхнув його й попростував на дорогу.

Добре, що було темно. Під баньяном зібралося кількасот таких людей, що на них вдень страшно й глянути. Безногі, безрукі, вкриті ранами й виразками, сліпі й глухі,— вони поодинці викликали жалість, а в масі — жах і огиду.

Їх пригнало сюди сподівання на порятунок, невгамовна жадоба життя.

Раз на рік, у перший день Азарха, — тобто першого червня, коли починається період дощів, — точно о восьмій ранку до цього дерева приїздив раджа Сатіапал. Він вибирав з кількох сот калік лише чотирьох: сліпого, безрукого, безногого та з невигойними ранами. І це було порятунком для бідолах. Вони поверталися на час збирання “хариф” — першого врожаю, тобто, в жовтні, зовсім здоровими. Сліпі прозрівали. У калік виростали руки й ноги. У пошматованих рани загоювалися так, що не лишалося й знака.

Даремно було розпитувати у зцілених, як лікував їх раджа Сатіапал. Скуті найстрашнішими обітницями, вони тільки й повторювали: “Хай боги дадуть йому тисячу років життя!”.

Всі зцілені одразу ж виїздили в інші місця, — Сатіапал давав їм трохи грошей на нове хазяйство. їхні сліди губилися назавжди. Та лишалася гучна слава знаменитого лікаря і якнайсуворіший наказ: жоден з європейців не повинен знати про ліки Сатіапала, бо вони одразу ж втратять свою силу. І люди мовчали. Хто знає, чи не доведеться й собі повзти під баньянове дерево одного із найближчих років?

Мовчить і старий Джоші. Лише він — перший з пацієнтів раджі Сатіапала —

1 2 3 4 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв"