Читати книгу - "Італійські казки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Лев трусонув гривастою головою, підняв лапу, розмахнувся та як лусне нею в мур. Але мурові нічого, стоїть собі, як стояв і доти. Тільки лапа в лева аж отерпла з великого болю.
Тоді до муру підійшов віслюк. Помітивши, що внизу один камінець ледве тримається, повернувся до нього хвостом, прицілився та як хвицьне по ньому копитом раз-другий. Камінь так і вилетів на той бік, а за ним посунулася і верхня частина муру в тому місці, гримнувши лева по лапах.
— Оце сила! — сказав уражений лев, махаючи з болю лапами. — Досі я гадав, що дужчого за лева звіра немає в світі. Виходить, я помилявся. Ну, а що ти ще вмієш робити? — з повагою спитав лев.
— Та всячину, — мовив віслюк, що вже добре-таки зголоднів. — Приміром, умію їсти отакі колючі будяки.
— О, цьому я вже ніколи не повірю! — вигукнув лев.
А Гарпалеоне оглянувся довкола, вибрав найбільший кущ будяків та й ну хапати його ротом і смачно жувати разом із квітками.
— Отепер я добре бачу, що ти незвичайний звір і що недарма тебе звуть Гарпалеоне, — сказав лев. — Ти таки справді маєш бути королем над звірами. Ходім швидше, я познайомлю тебе з усіма моїми родичами. Певен, що вони з радістю визнають тебе старшим над собою.
— То й ходімо, — згодився віслюк.
Лев довгими стрибками помчав уперед, а за ним щодуху тупотів, ледве-ледве встигаючи, віслюк.
Незабаром вони опинилися в пустелі, де серед жовтих пісків стриміли високі кручі. Лев з розгону вибіг на одну з них та як рикне! У відповідь звідусіль залунав могутній рик, і туди стали сходитися леви.
Побачивши, що його зусібіч обступають могутні звірі, віслюк добре-таки наполохався. Але згадавши собі, що він, як не як, зветься Гарпалеоне, сірий прибрав поважного вигляду — настовбурчив вуха і високо задер хвіст.
Лев сказав до своїх родичів:
— Любі мої, я привів вам неабиякого звіра. Гадаю, що кращого короля вам ніде не знайти.
— А нащо нам король? — спитали леви.
— Та ви тільки послухайте, що це за звір! Він вам хвостом наловить риби, він такий розумний, що голова в нього завжди переважує тулуб, і такий дужий, що ногами завалить кам’яний мур. Та найбільше диво в тім, що він їсть будяки! І звуть його неабияк, а Гарпалеоне!
— Ну, коли так, — погодилися леви, — то хай буде нам за короля.
І віслюк Гарпалеоне став королем над левами.
Графова бородаОтаке вигадали на жителів села Покапальї! І хай би вже справді люди там були якимись недотепами, так ні ж! Хіба це не в Покапальї, яка притулилася на крутосхилі,
Як свище віслюк, а погонич реве, — То знай: той і той в Покапальї живе.додумалися підв’язувати куркам під хвости торбинки, щоб знесені яйця не котилися вниз у кущі? А глузували з покапальянців тільки за те, що були вони тихої вдачі й ні з ким не любили сваритися.
— Смійтеся, смійтеся, — казали вони на такі жарти. — Ось приїде наш Мазіно, тоді побачимо, хто ревтиме дужче, ми чи ви.
Мазіно був найзавзятіший із покапальянців. Усі хлопця дуже любили, хоч і не цвіла у нього на обличчі пишна врода. Ні, за його вроду не дали б і дрібної монетки — сольдо. А от що розумний він був, то таки так. Народився він кволеньким, і мати вирішила скупати дитину в настої гірських цілющих трав. А щоб нагріти купіль, батько вкинув у неї розпечену, як жар, кінську підкову. Так Мазіно увібрав у себе свіжість запашного зілля і міцність заліза. Після купелі мати поклала в колиску лушпину зеленого каштана, гіркота якого дала хлопцеві гострий розум.
Покапальянці саме чекали Мазіно додому. Його в селі не бачили відтоді, як він пішов до війська і служив тепер десь чи не в Африці. З того часу й стали коїтися в Покапальї дивні речі. Щодня, коли череда йшла в село з пасовиська, відьма Мічілліна крала теля, вола чи корову. Сховається в кущах край дороги, і тільки, було, дмухне, так цілий віл хтозна-де й дінеться. Як зайде, бувало, сонце, так і шелестить щось у чагарях, і вже селяни вмирають зі страху. Про це навіть пісня склалася:
Люта відьма Мічілліна Нищить бідну худібчину. Кого ж оком обведе — Той, як мертвий, упаде.Щовечора квапилися селяни розпалити великі багаття, щоб відьма не зважилася вийти з кущів. Та Мічілліна нишком підкрадалася, дмухала на пастуха, що залишався стерегти худобу, і присипляла його. А вранці він не знаходив ні волів, ані корів, і люди чули, як він гірко плаче і в розпачі б’є себе кулаками по голові.
Тоді інші пастухи збігались і шукали по кущах слідів худоби, але знаходили тільки жмути довгого волосся на гілках, а на землі шпильки та сліди великих черевиків відьми Мічілліни.
Люди перестали виганяти худобу на пасовище, і зачинені корови стали такі худі, що їх чистили вже не шкреблом, а граблями, зубці яких вільно проходили поміж ребрами. Ніхто більше не зважувався навіть поткнутись до лісу, й там повиростали величезні, мов парасолі, гриби, тому що їх давно вже не збирали.
Відьма Мічілліна в інших селах худоби не крала, бо добре знала, що ніде не знайде таких тихих, терплячих людей, як покапальянці. Вони тільки й робили, що розпалювали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Італійські казки», після закриття браузера.