Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Машина в'їздить у просторий двір перед великим двоповерховим будинком, що нагадує витвір мистецтва.
Я вражено роздивляюся, а Олександр, перехопивши мій погляд, лаконічно пояснює:
– Панові Яцикові не можна мати гірший будинок. Адже він – будівельник…
Логіка переконлива. Але ж часто буває й так, як сказано у відомій українській приказці про те, що чоботар без чобіт ходить. Хоча то – «домашній» досвід, а тут – інший світ, інші люди, інша ментальність. Той досвід мало що зможе пояснити в Канаді. І в цьому я не раз згодом переконувався.
Господар уже вдома.
Привітним жестом запрошує заходити.
Повідомляє, що дружина гостює на різдвяних святах у мами в Едмонтоні.
І говорить, що зараз зготує вечерю.
На мою пропозицію допомогти махнув рукою:
– Я сам.
– Можна, я почну свої мемуари з такої фрази: «Мільйонер готував мені вечерю…»? – запитую з інтонаціями автора, втомленого від зустрічей зі знаменитостями.
– Можна, якщо вам так хочеться.
Потім обережно відсунув убік порцеляновий чайник.
– Обережно, не розбийте, – сказав з усміхом. – Він дуже дорогий – коштував мені п'ятнадцять тисяч…
– Доларів?
– Так.
Не вірив власним очам: звичайна річ просто не може мати такої фантастичної ціни. Запитливо глянув на нього.
– Це сталося так, – почав розповідь Яцик. -Один наш митець захотів організувати виробництво таких витворів. Кинувся до банку по кредит, а там йому кажуть: хтось повинен узяти на себе обов'язок гарантії…
– І ви виступили гарантом?
- Так.
~ Авін не зміг кредит повернути?
~ Так, не пішло в нього підприємництво.
– Отже?…
– Мені довелося внести за нього ті гроші, – відповів і знов усміхнувся несподівано бадьоро – так, начеб не він виплатив за когось гроші, а хтось виплатив за нього.
…Пізніше, сідаючи до столу, я боявся на чайник навіть дихнути. Ні, господар ним анітрохи не дорожив. І ту історію оповів як звичайний життєвий курйоз, а не як застереження бути дійсно обережним з цією річчю. Але чайник справді викликав у мене майже побожний острах.
Доки Яцик клопочеться з вечерею, оглядаю дім: добротні антикварні меблі дібрані з великим смаком, зручні, вони служитимуть ще тисячу літ (їх можна виставляти і в музеї). Багата бібліотека, в якій зосереджено здебільшого видання енциклопедичного характеру й мистецькі альбоми. Колекція живопису й графіки: Васильківський, Левченко, їжакевич, Бурачек, Гніздовський, Патик… Є й полотна канадських художників, китайських. Усе це надає величній і просторій оселі особливої емоційної атмосфери, затишку. Пізніше я переконався: в такому домі справді приємно жити.
Якщо не знати роду занять Петра Яцика, то в розмові з ним важко відразу вгадати бізнесмена. Він може цікаво аналізувати творчі біографії і мистецтво Олександра Архипенка, Василя Курилика, Никифора Дровняка, має справді оригінальні міркування про Євгена Маланюка чи Тодося Осьмачку, охоче говорить про особливості різних етнічних масивів Канади, може перевести будь-яку тему в філософську площину, щоб одразу ж сипонути несподіваними парадоксами. І в тій стихії почувається звично, бо щедро надарований нетрадиційним поглядом на речі, а також отією невситимою допитливістю, яка змушує дошукуватися до самої суті, наполегливо продиратися до неї крізь частокіл поверхових уявлень і набридлих стереотипів. Яцик не сприймає сліпо на віру загальноприйняту думку. Він неодмінно піддає її аналізові, препарує, виважує на терезах логіки й іронії. Він мусить сам допевнитися в справедливості її. Гадаю, що в цьому – теж одне з пояснень його підприємницьких здобутків, бо саме та особливість характеру дозволяє Яцикові знаходити найраціональніші методи ведення повсякденної справи й досягати у ній успіху.
Уже за першого знайомства він ущент зруйнував мої уявлення про бізнесмена як про обмежену людину, котра нічого, крім свого бізнесу, не знає і знати не хоче. Навпаки – його духовний портрет нічим на те не схожий, бо за ним стоять і знання, і серйозна людська культура.
Недавно я вичитав у газетах вражаючий факт. Космонавти брали для експерименту в політ проросле зерно пшениці. Посадили, якщо це можна так назвати, його там, де панує стан невагомості. Тобто випустили в плавання по кораблю зернинки, з яких уже повитикалися бадьорі паростки. Того, що сталося, космонавти не могли передбачити. Паростки збунтувалися. Позбавлені відчуття земного тяжіння й ґрунту, вони поповзли назад у зернини, а потім ізсередини розірвали їх.
Цей факт мимоволі спроектувався на біографії українських емігрантів. Очевидно, декого з них опанував у чужому середовищі стан того зерна в невагомості. Один з таких трагічних прикладів мені постійно стоїть у пам'яті. Це – гнаний демонами страху й переслідування поет Тодось Осьмачка. Він не прижився в Новому Світі. Його психіка вибухнула, і, позбавлений відчуття живлющого ґрунту й рідного тяжіння, він загинув, мов те зерно в космосі.
Ця аналогія між зерниною в невагомості й людиною в еміграції має одну істотну корективу. Довкола зерна об'єктивно існував фактор, що вбивав його. А щодо людини, то цей фактор – суб'єктивний; він може бути в ній самій, виражений в одній сильніше, в іншій помірніше. В одних вистачає волі, щоб його здолати, в інших – ні.
У Яцика – вистачило. Адаптація в новому середовищі минула загалом безболісно, без помітних втрат. Він стояв на землі. Його внутрішня сила допомагала силі земного тяжіння.
Наполеонові належить такий парадокс: «Кожна битва виграється чи програється ще задовго до початку її».
Дивлячись сьогодні у минуле, допевнюєшся: тоді, у варіанті Петра Яцика, – вигравалася. Та чи він сам передчував це?
Він належить до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українець, який відмовився бути бідним», після закриття браузера.