Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

Присвячую моїй доньці

Іванні та синові Святославу -

з побажанням завжди бути

цілеспрямованими і досягати мети.

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ 

Ця книжка з виклично програмовою назвою «Українець, який відмовився бути бідним» має особливо щасливу долю.

З'явившися друком рівно десять років тому, вона відкрила Україні рідкісно привабливий і яскравий образ чоловіка на ім'я Петро Яцик. Видатного чоловіка, який зумів створити себе.

Для одних читачів книжка Михайла Слабошпицького стала своєрідним підручником з бізнесу, бо в ній ідеться про мистецтво, культуру й етику бізнесу, про те, як здобувається успіх, а також які риси треба плекати в собі молоді, що збирається осягнути цей шлях.

Для других «Українець…» став пристрасною полемікою про систему цінностей у нашій культурі і про потребу принципово важливих уточнень у її ієрархії.

Для третіх книжка виконала роль конспекта з історії і філософії українського меценатства поза Україною в другій половині XX століття.

Про «Українця…» гаряче дискутували, він мав справді широку пресу і в Україні, і в діаспорі. Дуже рідко буває, щоб книжка викликала такий голосний резонанс і мала такий успіх у читачів різного віку, суспільного статусу й уподобань. І це цілком закономірно, бо «Українець…» – дуже цікава і повчальна людська історія. 

Петро Яцик прикладом свого життя продемонстрував усім нам невичерпні можливості людського духу. Опинившись на далекій чужині із сімома доларами в кишені і розпочавши нове життя чи не тридцятирічним практично з чистої сторінки, він зумів досягти майже неможливого – став дуже багатою людиною, хоча сам по собі цей факт не є в США чи Канаді чимось надзвичайним. Однак емігранти в першому поколінні, як правило, навіть в Америці дуже рідко стають мільйонерами. Син українського селянина Петро Яцик ним став. Та якби лише цим обмежились досягнення Петра Яцика, то й того, думаю, виявилося б достатньо, аби вшанувати його тут, на Батьківщині, як непересічного й поважного українця, одного з кращих представників нації двадцятого століття. Але Петро Яцик не був би Яциком, коли обмежився б своїм бізнесом і своїми мільйонами. «Убогий духом не може бути багатим, незважаючи на те, скільки грошей він має». Ці слова належать не великомудрому схизматику чи новоявленому Діогену. їх сказав саме канадський мільйонер українського походження Петро Яцик. Без перебільшення, заявити так він мав повне моральне право, як, до речі, й інший видатний українець Євген Чикаленко, котрому належить фраза: «Легко любити Україну до глибини серця, значно важче – до глибини кишені». Величезні особисті кошти, вкладені в українську справу, – а йдеться про мільйони доларів – дозволяють нам назвати Петра Яцика Українцем з великої літери.

Він любив Україну по-своєму, не голослівно. Його дратували наша неорганізованість, необов'язковість, наше самолюбування, часто безпричинне. Він неодноразово і досить гостро критикував українців за невміння досягати успіхів у бізнесі, за брак діловитості. Від нього діставалося й землякам, котрі, як і він, жили за океаном, але так і не змогли чи не захотіли пристосуватися до умов жорсткої конкуренції і виживання, залишившись, по суті, чужими на американському континенті. Не обминав Петро Яцик своїм гострим словом і багатьох із нас, українців пострадянських, за недотримання слова, часто брехливість і жадобу збагатитися, не доклавши до цього своєї праці. Така-от своєрідна любов у нього була. Деякі патентовані патріоти могли йому заперечити: мовляв, не можна так гостро, так нещадно критикувати, адже, якими б ми не були, але це ж ми, українці, земляки, члени однієї великої родини, і мусимо терпіти наші і недоліки і вади, бо нікуди ми від них не подінемося. На що він відповідав ще гостріше, ще дошкульніше: не потрібно ховатися за Україною, не потрібно прикривати своєю, нерідко декларативною, любов'ю до неї своє лайдацтво, свою кволість і слабкість. Доведіть, що ви любите Україну, але не на словах, а на ділі, не афішуючи цього і не демонструючи напоказ, як знамено. А ще краще – живіть без зайвої патетики і пафосу, намагайтеся чесно й відповідально робити свою справу. І найкращим доказом цього може бути те, як саме ви розпоряджаєтеся своїм життям: подібно до перекотиполя, бездумно і безпечно марнуючи дні і роки, спалюючи Богом вам дану силу і розум, чи реалізуючи себе як фахівець, як особистість, як Людина.

Три роки тому він відійшов у вічність. Уже після його смерті вперше без нього в Торонтському університеті, при Центрі російських та східноєвропейських студій, було відкрито спеціальну освітню програму. Це – ще одне дітище мецената, для якого він пожертвував величезні кошти. А поважні науково-освітні інституції, яким він забезпечив життя, вносячи на кожну мільйонні пожертви, стали справді авторитетними центрами української науки й освіти не тільки в Північній Америці, а й в усьому світі. В цьому розумінні нам ще належить осмислити внесок Петра Яцика в ці сфери інтелектуального життя нації, хоч він і не був ученим, і не відкрив нхяких фундаментальних законів у жодній з наук. Але він був меценатом, а талант мецената, як свідчить уся історія людства, зустрічається ще рідше, аніж талант поета, музиканта, співака або вченого.

Не випадково й не для ефектного красного слівця кажуть, що життя видатної людини – це урок для  наступних поколінь. Цілком упевнений: усі, хто мав змогу знати Петра Яцика, погодяться зі мною. Його життя – справді важливий і цікавий урок.

Пишаймося з того, що Петро Яцик у нас, українців, був.

Пишаймося з того, що Петро Яцик у нас є – фізична смерть не зупинила діяння видатного мецената.

2004 р.Володимир ЗАГОРІЙ,

президент Ліги українських меценатів.

Це було написано за життя Петра Яцика. Тоді матеріал був,