Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

як мовиться, ще зовсім гарячий. Герой портретувався майже впритул. Емоційна оркестрація твору зумовлена свіжістю відкриття персонажа. Коли з'явилася ідея перевидати книжку, прийшло рішення: варіант 1994 року, незважаючи на всі спокуси осучаснити його й доповнити, треба лишити в тому ж вигляді, нічого в ньому не змінюючи. Саме так тоді все побачилося і запам'яталося. Доповнення ж, узагальнення й рецепція з поправкою на час, що відтоді минув, – це вже дистанціювання від тексту. Дистанція дає змогу побачити масштаби, але губляться деталі. Отже, Петро Яцик – без дистанції.
ЗЕРНИНА В КОСМОСІ Й ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ

Отак і живу між двома світами…

Петро Яцик.

Рідкісна, блискуча життєва кар'єра: селянський син з України став на канадській землі мільйонером. Сягнув вершин успіху та благополуччя, здолавши чимало несприятливих для нього обставин. Адже судилося йому в двадцять сім років починати в чужому краю своє життя наново, як мовиться, з чистої сторінки. І не мав він тоді нічого, крім власних рук та світлої голови.

Сьогодні, з вершини успіху й багатого життєвого досвіду, йому добре видно на всі боки. Він оглядає перейдений шлях, осмислює все те, що допомогло йому стати тим, ким він є.

Я певен, що досвід видатного бізнесмена, його конструктивні життєві настанови, успішно перевірені щоденною практикою, знадобляться всім тим, хто за його прикладом почуває в собі зухвалість і силу, аби відмовитися бути бідним і стати господарем своєї долі.

Найлегше оповісти факти цієї цікавої біографії. На моє переконання, мислячу людину вони теж багато чого навчать, бо за ними вгадується логіка вчинків, окреслюється пунктир характеру. Важче проаналізувати все це життя в контексті не тільки побутування української еміграції в Канаді, а й особливостей її ділового світу, де Петро Яцик почувається, мов риба у воді, в своїй органічній стихії. Але без такого аналізу розуміння механізму успіху видатного бізнесмена буде неповним, оскільки перед нами постане тільки те, що лежить на поверхні й через свою самоочевидність не потребує додаткових коментарів.

У будь-якому успіху є не тільки технологія його досягнення, а й психологія людини, що його здобуває (або через цю свою психологію не здобуває).

Він ще молодий. Попереду -боротьба за успіх і перемоги.

 Для  польоту, як відомо, потрібно двоє крил. Однокрилий політ уявити важко. «Багаті люди не схожі на нас з вами», – сказав свого часу американський письменник Скотт Фіцджеральд, маючи на увазі передовсім їхню психологію. Тому в розповіді про Петра Яцика ніяк не обминути й суто психологічних нюансів, з яких і складаються його стосунки з людьми і взагалі зі світом, де йому судилося жити й здобувати успіх, лишаючи на шляху до нього багатьох позаду. Психологія лідера – один із загадкових феноменів лідерства. Наука успіху – наука не тільки як робити, а і як жити, аби нерозумними вчинками не перекреслювати зроблене.

Я запрошую читача подумки ступити в Яцикові сліди і перейти той шлях, який привів його до успіху. Й, уявно долаючи цей маршрут, пам'ятатимемо доречну тут сентенцію філософа: «Суть не в тому, щоб якнайшвидше прийти до мети подорожі, а в тому, щоб якнайбільше побачити в дорозі»…

– То це ви – пан Яцик? – запитав високого, ставного чоловіка з сивою чуприною.

– Я, – глянув молодооко й усміхнувся доброзичливо.

– А я гадав, що побачу безнадійного патріарха.

– Багато людей бачать те, що вони хочуть бачити.

– На знімках в українській пресі ви – трохи інший…

– Який же?

На знімках у газетах він – аж надто статечний, чи то пак, респектабельний. А може, таке відчуття створювалося через те, що я тоді ще не бачив його самого. А тут одразу ж відчув у ньому особливість, яку важко передати фотографіям, – від нього враз війнуло рідкісною внутрішньою силою. Статичне враження від фотографій – і так не дуже виразне – геть потьмяніло  перед цим надзвичайно живим у кожному впевненому  жесті чи іронічному зламі брови чоловіком. ~ Який? – перепитую, аби мати трохи часу, щоб знайти точне визначення враженню, але, так і не знайшовши його, відповідаю приблизно: – Не дуже на вас схожий.

– Може бути, – одказує він, думаючи про щось зовсім інше.

Мій приятель Олександр Харченко, добра душа і відомий журналіст, напружено роздумує, як би схилити пана Петра Яцика до ближчого знайомства зі мною, оскільки ця випадкова зустріч у домі Прокопа Наумчука, продюсера радіопрограми «Пісня України», – випадковий епізод, а так зване знайомство – звичайна данина етикету. Вийшовши звідсіля, Яцик може відразу ж забути гостя з Києва.

Але доки Олександр сушить собі над тим голову (він уже, здається, й зібрався щось таке сказати), пан Яцик несподівано пропонує:

– Поїхали до мене вечеряти. Хто б відмовився?

Ідемо. Перебираю в пам'яті, що я знаю про Петра Яцика: бізнесмен, меценат, чоловік своєрідного характеру (це під впливом полярно протилежних характеристик, які давали йому різні люди); має дружину, трьох доньок…

Мізерно мало, щоб скласти більш-менш докладне уявлення про людину.

– Він буває крутим чоловіком, – каже Олександр. Ми вдвох їдемо його машиною. Яцик – своєю. Трохи перегодом Харченко додає:

– Але має на те право – ніхто тут стільки не зробив для української освіти.

А мені раптом згадалося те рідкісне відчуття спокійної доброзичливості і внутрішньої сили, що пішло потужною хвилею від нього у передпокої дому, де ми випадково зустрілися. І я подумав: так, я не знаю про Петра Яцика майже нічого, але, здається, збагнув одну з найголовніших особливостей цієї натури. І вже ніхто ніколи не переконає мене в тому,