Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

— Як це скла-а-адно, — протяжно промовила дівчина.

— Так, ми постійно думаємо про себе, але піклуючись про інших, лишаємося тільки у виграші. А тепер поговоримо трохи про моду і туалети. Запам’ятай, Софі, химерність і багатство в одязі не завжди прикрашають жінку, а навпаки, можуть зробити її білою вороною. Простота і смак — ось головні складові витонченості. І взагалі, жінка повинна обирати туалет відповідно до обставин: для раутів — ошатніше, а для балів — вишуканіше. Люди світського суспільства не завжди поспішають іти за модою — потрібно трохи відставати від неї. Це ознака доброго смаку. А от якість пошиття має бути бездоганною. Наступного разу поговоримо про взаємини чоловіків і жінок, про наші маленькі жіночі секрети й хитрощі, про те, як бути на виду, не втрачаючи при цьому гідності.

На цьому мадемуазель Ніко закінчила свій урок. Це була струнка шатенка років тридцяти п’яти. Ось уже п’ять років, як француженка працювала в сім’ї Клавоне гувернанткою. Вона навчала Софію французької та німецької мов, історії та малюванню, краснопису та співу, і навіть верховій їзді. З єдиною дочкою в цій сім’ї вони чудово ладнали, тому багато пустощів сходило учениці з рук. Софія була дуже жвавою дитиною, але їй вистачало посидючості, щоб легко вбирати всі ті знання, що їй давала вихователька. Зараз, коли дівчинка перетворилася на ставну дівчину, француженка почала ознайомлювати її з таємницями жіночого буття, причому робила це досить сміливо і розкуто. Софії такі відверті бесіди подобалися, і вона із завмиранням серця чекала цих уроків.

Юна грекиня зробила легкий реверанс і буквально випурхнула з кімнати. Мадемуазель Ніко тільки й залишалося, що посміхнутися вслід цій сяючій, сповненій енергії та жаги до життя дівчині. Ще мить — і її оксамитово-чорне волосся вже розвівалося на вулиці, а яскраве південне сонце надавало йому особливого дивовижного блиску. Софія була гарною: маленькі пухкі губи, тонкий прямий носик, величезні карі очі. Але навіть не це приваблювало в ній. Погляд — простодушний, щирий, невинний — робив грекиню чарівною. «Боюся, багато чоловічих сердець розіб’є цей погляд», — із задоволенням подумала француженка.

Дівчина тим часом кинулася на шию батькові, який щойно ввійшов у двір.

Родина Клавоне жила в Стамбулі в двоповерховому маєтку в кварталі Фанар, який був одним з останніх острівців колись могутнього грецького Константинополя. Розташований у південній частині бухти Золотий Ріг, він видрізнявся своєю вишуканістю та затишком серед жалюгідних турецьких халуп на тлі громад Софії та Блакитної мечеті. У доглянутих маєтках, які потопали у квітах, жили вцілілі нащадки грецької аристократії, котрі користувалися у турецької влади великою повагою. Турки залюбки залучали греків до виконання адміністративних та економічних функцій.

Батько Софії, судновласник Костянтин Клавоне, пішов своїм шляхом. Півторащоглове торгове судно сайк «Каліпсо» було його гордістю та давало непоганий прибуток сім’ї. Сьогодні ввечері «Каліпсо» повинен був повернутися до Стамбула після вояжу Чорним морем.

Костянтин поцілував дочку, яка кинулася йому на шию:

— Ти вже звільнилася, доню?

— Так, тату, мадемуазель Ніко вже відпустила мене.

— Тоді якщо хочеш, можемо зустріти наш корабель разом.

— Залюбки, — зраділа Софія.

Костянтин обожнював дочку, хоч і намагався не дуже її балувати. Але все одно, коли в сім’ї одна дитина, це мимоволі стається.

До приходу судна ще було досить довго і Костянтин з Софією вирішили прогулятися набережною. Денна спека ще трималася, повітря було густе, тягуче, лише біля води відчувалася прохолода. Набережну заполонили городяни. Рибалки прямо з човнів продавали смажену макрель, човнярі пропонували прогулянку по Золотому Рогу, продавці на лотках виставили мідії з рисом та лимоном прямо в мушлях, щербет, якісь соління. Насилу проштовхнувшись крізь ряди торговців і випивши по склянці крижаного айрану, Софія з батьком побачили неподалік від руїн (де вціліла тільки арка з колонадою) натовп з іконою Богоматері. Говір цих людей був їй незнайомий.

— Тату, цікаво, звідки ці люди, і що вони роблять на руїнах? — здивувалася дівчина.

— Зараз спробую дізнатися, — відповів батько й підійшов до чоловіка з натовпу. Перекинувшись з ним кількома фразами на незрозумілій Софії мові, батько усміхнувся і, міцно потиснувши співрозмовнику руку, повернувся до дочки.

— Я про все дізнався. Тут раніше була знаменита Влахернська церква. А ці люди — паломники з України. Є така країна на півночі, за морем. Головне місто її, дуже гарне місто, — Київ. Років десять тому я там бував. І хоча їхня мова різниться від нашої, вони наші одновірці. Колись дуже давно Пресвята Богородиця з’явилася чотирьом грецьким майстрам-будівничим, дала їм ікону Божої Матері, веліла йти у стольний град Київ і побудувати там для неї храм. Майстри виконали її бажання. Прибули до Києва, побудували Успенський собор і встановили надану їм ікону над царськими вратами Києво-Печерської лаври. Відтоді паломники з України частенько навідуються сюди.

— А чому вони наші одновірці?

— Коли наша мечеть Айя-Софія була ще собором Святої Софії, посланці київського князя Володимира приїхали до Константинополя для знайомства з християнською вірою. Вони були вражені величчю собору Святої Софії, красою богослужіння. Князю вони розповіли, що побували не в храмі, а в раю. Незабаром після цього в Києві було прийнято християнську віру. Щоправда, — зауважив, сміючись, батько, — дружиною князя Володимира була сестра нашого царя Костянтина, Ганна. Я думаю, це вона посприяла прийняттю саме православ’я, а не якоїсь іншої віри. Взагалі, наші країни були дуже тісно пов’язані одна з одною. По-перше, для торговців із півночі Константинополь був основним місцем їхнього ремесла. Вони називали Константинополь Царградом за його красу, багатство. По-друге, неодноразово київські князі воювали з Візантією і перемагали. Але перемігши в бою, ніколи не руйнували наших будинків і храмів, а тільки збирали данину, милувалися містом і переймали все найкраще. І нарешті по-третє, сестри і дочки наших правителів і з того, і з іншого боків частенько ставали дружинами не тільки знаті, а й простих громадян. Так що, Софі, — хитро підморгнув батько, — не виключено, що в нас із тобою теж тече українська кров.

Із цими словами Костянтин узяв екіпаж, і вони поїхали до порту.

Удалині