Читати книгу - "Теплі історії до кави"

Надійка ГЕРБІШ

ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ДО КАВИ

Чоловікові, якого я люблю сильніше, ніж дорогу, книжки й вершкову каву разом узяті.

Моєму рідному І.

БАБУСИН ЧАЙ ІЗ ЛИПОВОГО ЦВІТУ

Здавалося, учорашнього болю й не було. Серце більше не знемагало під здоровенною і важкезною каменюкою — тягар минулих розчарувань сповз кудись додолу, і тепер серце завмерло в липневій невагомості.

Бабуся метушилася біля столу. Вона стояла спиною до кімнати, і лише її лікті справляли граційні вихиляси. Вікно зі старими рамами, на яких давно порепалася фарба, було відчинене навстіж. За ним росла розкішна яблуня. Розлогі гілки пнулися до хати — запахи бабусиної випічки могли принадити кого завгодно, а вона саме пекла коржики з горіхами.

Бабуся завжди все робила мовчки. Здавалося, вона дослухалася до чужих думок. Так це чи не так, але чомусь їй завжди вдавалося розгадувати людські таємниці, тож вона подумки підбирала потрібний лік і завжди досягала мети: липовим медом на сирниках склеювала шматки розчавленого серця; задобрювала варениками зі шкварками зголоднілу душу; омивала узваром із яблук брудні патьоки від внутрішніх сліз. І чимось таким ще заправляла бабуся всі свої страви, що всі негаразди забувалися вмить.

Мар’яна трепетно любила свою бабуню. Їй інколи здавалося, що ця літня жінка — перебрана в селянку чарівниця. Але тільки-но дівчина починала фантазувати й вимальовувати уявою крила на зсутулених плечах, бабуся гонорово виходила надвір й дзвінким голосом гукала своє дрібне птаство на обід або ж ішла в садок, щоби повернутися з порцією запашних грушок у фартушку.

Мар’яна знала бабусю лише весняно-літньою, оскільки взимку ніколи до неї не навідувалася — бабуся жила в далекому селі, до якого сніги замітали всі дороги. Від холоду її рятувала стара пічка й рясні в’язки дров, а самотності жінка не боялася. Вона почувалася однаково затишно в товаристві людей і у своєму власному.

Тепер теж не був звичний час онуччиних відвідин. Щороку в липні Мар’яна їздила на море. Але раптова життєва криза переламала всі її плани, і для дівчини не знайшлося кращого місця, ніж далеке село, де жила її майже казкова бабуся. Мар’яна прикусила губу при думці, що вона жодного разу не запитувала в старенької, коли та потребувала її. Вона завжди приїжджала, коли хотіла сама. І бабуся ніколи їй не дорікала. Дівчині стало так неймовірно ніяково й соромно, що вона затулила обличчя руками, скулившись на старому плетеному кріслі-гойдалці, яке для бабусі колись виплів її чоловік.

Бабуня вийшла до сіней і увімкнула газовий балон. Тоді, як завжди тихенько, зайшла до кухні й мовчки підіткнула ґратчастого пледа внучці під шию — у кухні було прохолодно й віяло сирістю.

На мить вона зупинилася біля дівчини й провела зморщеною, порепаною рукою по золотистому волоссю, а тоді ніжно торкнулася щоки. Вона усміхалася. Так відкрито, щиро, любовно, що Мар’яна точно знала, що бабуся не тримає на неї зла. Вкотре ця стара, неграмотна жінка читала думки й мовчки на них відповідала.

За якусь хвилю вона простягла дівчині велике біле горня, розцяцьковане волошками. Духмяний напій парою струменів уверх і лоскотав ніздрі.

Бабуся знов усміхнулася й тихо проказала:

— Пий, моя доню, липовий цвіт, то ліпший лік від сердечних бід. Мар’яна не знала, що їй на те відповісти, бо ніжність так щеміла в грудях, що слова не відшукувалися. Але на подвір’ї загавкав Бровко, і бабуся, так само мовчки, як завжди, взяла якусь каструльку й почимчикувала надвір.

ВОКЗАЛЬНА КАВА

Їхала, вешталася незнайомими вулицями, закохувалася в нові міста, не боялася загубитися, міцно спала в літаках і потягах, проте часто не могла заснути у власному ліжку. Випадкові перехожі — цілковиті незнайомці з чужих міст у далеких країнах — перетворювалися на чудових співрозмовників. А деякі навіть на друзів. Поверталася додому, а відчуття були такі, як бувають, коли обіймає чоловік, що носить на собі запах міцних парфумів. Поверталася додому, а на тобі залишалися пахощі тих міст.

Куталася в його обійми й мовчки слухала, як б’ється його серце — так рівно, так правильно, так спокійно. А потім засинала, і видавалося, що то потяг несе тебе знову далеко від дому.

Коли ти закохана водночас у двох, у Чоловіка й у Великий Шлях, ніколи не знаєш, де закінчується твоє сьогодні. Не знаєш, що таке паркан, бо для тебе кожен паркан — то рейки, які ведуть удалечінь.

— Коли це все буде позаду, я попрошу тебе прочитати мені казку, — казала ти йому. — Згорнуся собі клубочком, заплющу очі й тихо віритиму, що дива трапляються частіше, ніж ми сміємо про них мріяти.

Він кивав, пригортав тебе дужче до себе, а тоді, назавтра, притуляв долоню до скла у твоєму потязі. Їхала — він дивився тобі услід.

Знала, що скоро буде нова зустріч, а поки в тебе було побачення з Великим Шляхом — і притулялася щокою до вікна, проводила пальцями поторсаними кутиками старої валізи, просила провідника зробити тобі чаю з лимоном і згадувала, який смачний чай удома.

За вікном були жовті ліхтарі чужих міст і містечок — як оті круглі повітряні кулі, припнуті до міських алей — і волога бруківка, що миготіла, наче старе кіно із затертої трохи плівки.

Усе, як завше: звечора сідаєш у потяг, заплющуєш очі, поки він тебе заколисує, а над ранок за вікном уже все геть інше. Провідник віддає квиток — твою зім’яту мрію, що тепер уже спогад. Ти виходиш на сонний перон і починаєш сподіватися нового дива.

Люди навколо поспішають, метушаться, біжать, ти поспішаєш разом із ними, губишся, шпортаєшся о власну валізу, шукаєш потрібний маршрут. Поки телефон не почне вигравати улюблену мелодію, у вусі не забринить найрідніший голос і ти не примостишся коло громіздкого кавового апарату.

— Доброго ранку, люба. Тобі добре спалося?

— Я, здається, не бачила тебе цілу вічність. Скучила.

— Ночі завжди тривають вічність, коли ти далеко. Роблю собі каву. А ти?

— І я, — шукаєш у гаманці дріб’язок однією рукою, натискаєш клавіші на автоматі. Подвійну. З молоком.

Поки кава сюрчить дрібною цівкою у твою склянку, ти слухаєш про його ранок. Яка погода за вашим вікном, який сьогодні запах долинає із сусідньої квартири — бабуся Марта, здається, випікає коржики для внуків.

Тоді в поспіху допиваєш, біжиш, метушишся. Усе, як завжди. Нове місто, нові люди, новий запах. Але його