Читати книгу - "Ru"

До перших битв мама взялася досить пізно і без смутку. Вона вперше почала працювати у тридцять чотири роки, спершу як хатня робітниця, пізніше як робітниця на заводах, фабриках і в ресторанах. Раніше, у житті, яке вона втратила, мама була старшою донькою префекта. І виступала лише арбітром у суперечках шефа французької кухні з шефом кухні в’єтнамської на родинному подвір’ї. Або ж розсуджувала таємні закоханості між служницями й служниками. Поза цим упродовж другої половини дня причісувалася, фарбувалася й одягалася, щоб супроводжувати батька на світські вечірки. Завдяки примхливості такого способу життя вона могла мріяти про будь-що, зокрема і про те, що стосувалося нас. Моїх братів і мене вона готувала до того, щоб ми водночас стали музикантами, науковцями, політиками, спортсменами, артистами й поліглотами.

Утім, оскільки там, далеко, далі проливалася кров і падали бомби, вона привчала нас ставати, як прислуга, на коліна. І щодня змушувала мене мити по чотири плитки на підлозі й, відриваючи корінець, чистити один за одним по двадцять пророщених, дрібніших за горох бобів. Вона готувала нас до падіння. І мала рацію, бо зовсім скоро у нас зникла підлога під ногами.

Свої перші ночі як біженці в Малайзії ми спали просто на червонуватій землі, без підлоги. Червоний Хрест спорудив табори для біженців у сусідніх із В’єтнамом країнах, щоб приймати boat people, тих, кому вдалося вижити в морі. Ті, що під час плавання потонули, імен не мали. І померли анонімними. Ми належали до тих, кому пощастило пристати до берега. Тож почувалися благословенними через те, що опинилися серед двох тисяч біженців у таборі, що мав би прийняти всього двісті осіб.

У віддаленому куточку табору, на схилі пагорба ми збудували хижку на палях. Упродовж кількох тижнів ми, двадцять п’ять осіб із п’яти родин, разом потайки зрубали кілька дерев у сусідньому лісі, закріпили їх у мокрій глинистій землі, закріпили шість листків фанери, зробивши велику підлогу, і накрили зруб плівкою кольору електрик, блакитного пластику чи іграшкової блакиті. Нам пощастило знайти досить мішків з-під рису, пошитих із мішковини й нейлону, щоб натягнути з чотирьох боків стіни, на додачу з трьох боків спільний закапелок для миття. Загалом обидві конструкції скидалися на інсталяцію сучасного художника в музеї. Уночі ми спали, притиснувшись один до одного так тісно, що ніколи не мерзли, навіть не маючи ковдр. Удень через спеку, яку вбирала блакитна плівка, повітря в нашій хижці ставало задушливим. У дощові дні й ночі вода протікала через дірочки, зроблені листям, гілочками й стеблинками, які ми накидали, щоб стало трішки прохолодніше.

Якби у дощовий день чи ніч під цією плівкою опинився якийсь хореограф, він, цілком певно, відтворив би цю сценку: двадцять п’ять осіб, дорослі і діти, стоять, тримаючи у кожній руці по консервній бляшанці, і збирають воду, що стікає з даху, інколи потоком, інколи по краплині. Якби там опинився музикант, він почув би оркестровку всієї тієї води, що стукала по денцю консервних бляшанок. Якби там побував кінорежисер, він уловив би красу того мовчазного спонтанного взаєморозуміння між нещасними людьми. Але там були тільки ми, і ми стояли на підлозі, яка потроху вгрузала в глину. Минуло три місяці, вона так похилилася на один бік, що довелося поміняти місцями геть усіх, щоб уві сні діти й жінки не сповзали до опасистого черевця свого сусіда.

Незважаючи на всі ті ночі, коли наші сни сповзали похилою підлогою, моя матір далі прагнула для нас ліпшого майбутнього. Вона знайшла собі спільника. Він був молодим і, звісно, наївним, адже наважувався демонструвати радість і невимушеність посеред монотонної пустки нашого буденного життя. Разом із ним мама організувала клас англійської мови. Наші поранки минали в повторюванні за ним слів, яких ми не розуміли. Але ми всі приходили на цю зустріч, бо йому вдавалося піднімати небо й показувати нам нові горизонти, такі далекі від зяючих отворів, наповнених екскрементами, що їх залишали дві тисячі мешканців табору. Без його обличчя ми не могли б уявити горизонту без нудотних запахів, мух і червів. Без його обличчя ми не могли б уявити, що колись ми вже не їстимемо протухлої риби, яку нам кидали просто на землю в годину розподілу їжі. Без його обличчя ми, цілком певно, втратили б бажання простягнути руку, щоб утримати наші мрії.

На жаль, з усіх тих ранків, проведених із цим імпровізованим учителем англійської, пам’ять зберегла одне-єдине речення: «My boat number is KGO338» («Номер мого човна KGO338»). Це речення виявилося абсолютно непотрібним, бо мені так і не випало нагоди його вжити, навіть під час медичного огляду канадською делегацією. Черговий лікар не промовив жодного слова. Він відтягнув гумку моїх трусиків, щоб підтвердити стать, бо не хотів мене питати: «Boy or girl?».Ці два слова я також знала. Гадаю, з вигляду десятирічні хлопчики й дівчатка були неймовірно схожими, такими худими вони були. До того ж, час підганяв: по той бік дверей нас було вкрай багато. У тій маленькій, страшенно спекотній залі вікна були навстіж відчинені на гамірну алею, де сотні людей товпилися з відрами води біля помпи. Ми були вкриті струпами від корости й вошами, у нас усіх був вигляд людей, які загубилися і зазнали поразки.

У будь-якому разі я розмовляла мало, інколи взагалі мовчала. Упродовж усього мого дитинства за мене говорила моя кузинка Сао Май, я ж бо була її тінню: той самий вік, той самий клас, та сама стать, але її обличчя належало до світлого боку, моє — до темного, до сторони тіні, мовчання.

Мама хотіла, щоб я говорила, щоб якнайшвидше почала розмовляти французькою, а також англійською, бо рідна мова була не те, щоб сміхотворною, а непотрібною. Після двох років проживання у Квебеку вона послала мене в казарму англомовних курсантів. Це — своєрідний спосіб безкоштовно вивчити англійську, пояснила вона