Читати книгу - "Ru"

мені, як по черзі посадив своїх п’ятьох дітей на п’ять різних кораблів, у п’ять різних моментів, відсилаючи їх у море, подалі від повинностей комуністичної влади, яка насідала на нього. Він був певен, що загине у в’язниці, оскільки його звинувачували у вбивстві під час операцій товаришів-комуністів, навіть якщо ті товариші й ногою не ступали в його лікарню. Висилаючи їх у море, пан Вінь сподівався, що врятує одну, можливо, дві дитини. Я зустріла його на сходинках церковного ґанку, які він очищав від снігу зимою і підмітав улітку на знак вдячності священику, який замінив батька його п’ятьом дітям, виростивши, одне за одним, усіх п’ятьох до їхнього повноліття, доки пан Вінь вийшов із в’язниці.

Я втрималась і від крику, й від плачу, коли мені повідомили, що мого сина Анрі ув’язнено в його власному світі, коли підтвердили, що він належить до дітей, які нас не чують і до нас не говорять, хоча вони не сліпі й не глухі. А ще він належить до тих дітей, яких треба любити здалеку, не торкаючись, не обнімаючи, до них не усміхаючися, бо кожне їхнє чуття може по черзі зазнати насилля через запах нашої шкіри, інтенсивність нашого голосу, текстуру нашого волосся, биття нашого серця. Либонь, він ніколи з любов’ю не назве мене «мама», навіть якщо уміє вимовляти слово «груша» і йому вдається відобразити всю округлість і чуттєвість звуку «у». І ніколи не зрозуміє, чому я плакала, коли він уперше мені усміхнувся. Він не дізнається, що завдяки йому кожна іскорка радості ставала благословенням і що я завжди вестиму битву з аутизмом, навіть якщо наперед знаю, що його не подолати.

Наперед знаю — я переможена, позбавлена оболонки, безуспішна.

Уперше побачивши крізь ілюмінатор літака замети снігу в аеропорту Мірабель, я також відчула себе позбавленою оболонки, якщо не голою. Не дивлячися на оранжевий светрик з короткими рукавчиками, який перед від’їздом до Канади я купила у таборі біженців у Малайзії, незважаючи на мою кофтину з коричневої вовни, сплетену великими петлями в’єтнамками, я була гола. Багато хто з нас у тому літаку припав до ілюмінаторів, ми були ошелешені, аж роти пороззявляли. Після тривалого проживання у місцях без освітлення, такий незайманий краєвид не міг нас не засліпити, осліпити, сп’янити.

Мене геть приголомшили як усі ці дивні звуки, які нас зустріли, так і розмір скляної скульптури, що стояла на столі, заставленому канапками, закусками, різними дрібними потравами, які суперничали за кольором. Я не розпізнавала жодного наїдка, хоча й знала, що це місце насолод, країна мрії. Я була наче мій син Анрі: не могла ні говорити, ні слухати, навіть не бувши ні глухою, ні німою. Мені забракло орієнтирів й інструментів, щоб мріяти, щоб вдивитись у своє майбутнє, щоб жити теперішнім і в теперішньому.

Моя перша вчителька в Канаді супроводжувала нас, сім молодших в’єтнамців, при пере­ході через міст, що вів нас у майбуття. Вона стежила за нашою трансплантацією з делікатністю матері, яка дбає про свого передчасно народженого малюка. Нас гіпнотизувало повільне, заспокійливе похитування її округлих стегон і опуклих, повненьких сідниць. Вона, наче та мама-качка, крокувала попереду, запрошуючи нас іти слідом до гавані, де ми знову станемо дітьми, звичайними дітьми в оточенні кольорів, малюнків і дрібничок. Я завжди буду їй вдячною, бо саме її постать породила моє перше бажання іммігрантки — змогти рухати жировий прошарок сідниць так, як це робила вона. Жоден в’єтнамець у нашому оточенні не мав такої повноти, такої щедрості, такої недбалості вигинів. Ми складались із кутів, кісток, твердих частин. Тож коли вона, нахилившися до мене, поклала свої руки на мої й промовила «Мене звуть Марі-Франс, а тебе?», я повторила кожен склад, не змигнувши й оком і не відчуваючи потреби розуміти, бо мене колисала хмарка свіжості, легкості і м’яких парфумів. Я нічого не зрозуміла зі сказаного, вловила лишень мелодію її голосу, і цього було досить. Цілком.

Повернувшись додому, я повторила ту саму послідовність звуків батькам: «Мене звуть Марі-Франс, а тебе?». А вони запитали, чи я змінила ім’я. І якраз у цю мить мене накрило моє розуміння реальності моменту, в якій зумовлені обставинами глухота і німота стирають мрії, отже здатність дивитися вдалину, далеко попереду себе.

І навіть якщо мої батьки вже розмовляли французькою, вони також не могли дивитись далеко попереду себе, оскільки їх вигнали з курсів прилучення до французької, тобто викреслили зі списку тих, хто отримував зарплату сорок доларів на тиждень. Вони були надто кваліфіковані для цих курсів, але недокваліфіковані для всього іншого. І не маючи змоги дивитися в далечінь перед собою, вони дивилися на те, що перед нами, задля нас, їхніх дітей.

Задля нас вони не помічали ні чорних дошок, які витирали, ні шкільних туалетів, які чистили, ні імператорських роллів, які постачали. Вони бачили тільки наше майбутнє. Тож рухаючись уперед, ми — мої брати і я, йшли слідами їхніх поглядів. Мені траплялися батьки, чиї погляди згасли, деякі під вагою тіла пірата, інші впродовж надто численних років комуністичного перевиховання у таборах, не у воєнних таборах під час війни, а в таборах миру, після війни.

Маленькою я вважала, що війна і мир — два антоніми. Однак, я жила в мирі тоді, як В’єтнам був у вогні, і пізнала війну лише після того, як В’єтнам склав зброю. Гадаю, війна і мир — це, по суті, друзі, які над нами насміхаються. Вони ставляться до нас, як до ворогів, коли це їм подобається чи підходить, і ніяк не переймаються визначенням чи роллю, яку ми їм відводимо. Тож не варто, либонь, покладатися на зовнішній вигляд ні її, ні його, коли обираємо скерованість свого погляду. Мені пощастило мати батьків, яким вдалося зберегти своє бачення незалежно від кольору часу чи моменту. Мама часто повторювала приказку, яку прочитала на чорній дошці в Сайгоні, коли їй було вісім років: Ðòi là chiên trân, nêu buôn