Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А дівчина не слухає і відкриває пурпурову коробочку в формі серця, що її випадково знайшла в рюкзаку. Там перстеник. Скромний такий, але золотий.
— Ого!
— Ну, я хотів попозже, коли поселимся. Ну і обстановка хоть би якась-то... Вобщєм, ти би замуж за мене вишла?..
У неї по тих словах почалося щось середнє між задухою й істеричним сміхом. На деякий час. Потім, як і перше, але дужче, притулилась до нього і поцілувала в щоку.
— О Боже, — це все що вона спромоглася сказати відразу. А потім:
— Ну це ж. Ти хоть думав?
— Та думав, думав. Шо тут думать? Жить пока є де. Работа в тебе вроді як буде. Ну і в мене. Десь устроюсь.
— Ми ж не знаєм пока, як там буде.
— А шо знать? Нада же десь.
— Ну, могли би до мене навіть вернуться, якшо шо. Втройом би жили. Не так всьо плохо. Моя мама добре тебе воспринімає.
— Ну прям не знаю. Ну да.
— А ти дома був?
— Нє, ну ти вєдь знаєш — я с Антоном гуляв.
— Да, с Антоном. А твої хоть знають, де ти? Нє?
Він промовчав. Ірпінь давно минули і під’їжджаємо до Біличів.
— А дєньгі аткуда?
Сєрьожа вдав, що не чує.
— Да я серйозно, — продовжує Іра, — у тебе ж дєнєг нема, работи нема. Можна було і подождать с колєчком. Мені й так харашо. Так мог би всьо сказать і не нада колєчка.
— Нє.
— Не хочу знать, скільки стоіть. І кому ти тепер із-за мене должен.
— Не должен.
— Як не должен? То нам нема на шо знять жильйо?
— Це тебе не касається. Дєньгі є.
— Як є? Аткуда, єслі їм взяться нєаткуда. Должен?
— Да не должен. Нікому не должен. Чьо ти вабщє прістала?
Після цього Іра замовкла.
— Буде. І даже комп’ютер в кредит візьмем.
— Ти й так...
— Та не должен я нікому!
— Так аткуда?
Він міцно стиснув правий кулак. Із нервів, мабуть. Сам весь напружився, легко вдарив себе по коліні й ніби заспокоївся. Подивився на неї. Потім відвернувся і далі вже дивився у вікно чи просто перед собою. Деякий час мовчав, а потім, видно, щось таки в ньому прорвало. Почав тихо, невпевнено:
— Я був такі дома.
— ?
— Ну да, ненадовго. Ну так, день погостив і всьо. Ну, коли з Антоном гуляв. Нємного мать помогла.
— Харашо, але правда, не нада. В неї ж тоже нема.
— А їй і не нада.
— Як?
— Ну вона стара вже...
— І шо по-твоєму.
— Слиш. Ну, ти... Ну, давай не ето.
— Ну, давай. Ти ізвіні, — якийсь час промовчала. — І спасіба.
Тоді пригорнулася до нього. Так само, як досі, як і кожного разу. Просто взяла й пригорнулася. У щоку знову чмокнула. Ну, там ще десь у вухо. То була не просто вірність чи приязнь. То як малі діти перед батьками. То була відданість сильнішому. Відданість волі. Для захисту й опіки. Вона спиралась на нього в потязі й так само хотіла покладатися будь-де і в будь-чому. Через це вона хвилювалась за нього, турбувалася, готувала їсти й хотіла, аби добре виспався. Тому, а ще через ніжні почуття, любов і все таке, цілувала його.
Ну й поцілувала, а він дивився, куди дивився. Обличчя, як я вже казав, мав дрібне, нині змучене, очі — великі.
— Добре, ну щяс приїдем, погуляєм трохи і на работу. Я тута десь піва вип’ю, а потом комнату піду подивлюсь. Як с Антоном встрєчусь. Як получиться, то, може, і до тебе зайду на обід. Ну, я набєру.
— Харашо. Ну, я жду.
— Ага.
— Ладно.
До Новобіличів доїхали без єдиного слова. Тільки вже під самим Києвом Іра спитала:
— А ти їй шось казав?
— Кому?
— Ну, мамі своїй.
Він подивився на неї типу: «Шо такє питаєш, шолі тіпа не ясно?»
— Ну... як просив у неї дєнєг? — і запнулася... -Ну ізвіні — твоє діло.
А він кивнув головою згори вниз.
— Ти би поспал хоть нємного.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льонтом. Дороги і люди», після закриття браузера.