Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"

— Може, вєчєром.

— Ти як будеш із мамою говорить, скажеш від мене спасіба.

Широко розплющив очі, аби перебити дрімоту. Глянув на неї, а потім:

— До мами не собираюсь пока.

— Ну то позже.

— Я у неї дєнєг не просив.

Відтепер Сєрьожа говорив низьким тремтячим голосом.

— Не поняла?

— Ну вона ж усю жизнь собирала, щоб якось мені помочь. Ну, за учьобу платила. Тіпа за общагу, бо я мав стіпєндію, на бюджетном учився.

Ми близько вже до Святошина і я встаю, аби дістати з полиці рюкзак.

— То ти...

— Ну, вона ж на мене собирала. Казала, що як жениться будєш, то я. Ну а я дома довго не був. Прийшов пізно. Вона кричала. Мать. Вона думає, шо я малєнькій. Ну, я ж давно не приїжав, а тут позно і я нємного подвипівший.

Я бачив, як вона тримала тоді його ліву руку (коло якої сиділа) й стиснула її вище ліктя двома своїми. Так несвідомо, як дитина налякана. А той усе дивився собі на коліна.

— Ну, і я пішов спать.

— Ви хоть попрощались потім нармально?

— Тихо! — перебив Сєрьожа. — Ну, і я пішов спать... Ну злий був. Спать не хотів да і всьо равно рано їхати. Я ж знаю де. Ну, взяв ту кнігу, взяв дєньгі аттуда. Я так не смог би утром просить, а вона ж всєгда казала, що то моє.

Знову я бачив, як вона плаче. Як і вчора, без сліз, майже не схлипуючи. Так і їхали. Потім поцілувала. Ну, не зовсім. Просто притулилась лицем до його лиця.

Приїхали до Святошина.

— Виходім, — сказав Сєрьожа.

Я дочекався, коли вони встануть і вже потім, аби роздивитись тих двох у повен зріст, сам піднявся і рушив за ними до виходу. І я, і вони пішли на метро.

Більша частина Ворзеля — густий ліс. Переважно сосни, але є й дуби, тополі, берези... Часто дерева порослі омелою і ще всякою зеленню, аж влітку це нагадує бачені тільки по телевізору джунглі. Хоч який я лінивий до коротких прогулянок, дуже люблю тут ходити.

Живу недалеко від колії і звик чути потяги в будь-який час доби, але сьогодні півднини терплю пили і вантажівки. Вони зрізують сосни, аби розчистити територію. За якихось сто метрів від мого балкона КамАЗ вивантажує гравій, а з фури знімають брезент, під яким виявляються лісоматеріали. Ще бачу кілька іномарок та діловитих чоловіків, що ходять туди-сюди і керують.

Я у Ворзелі вже два роки, але сумніваюся, що проживу тут ще стільки ж. Може, так навіть краще.

Ворзель заснували, коли будували залізницю Київ-Ковель. Перший дім тут — будиночок лісника, але далі містечко розвивалось як від-починкова зона під Києвом, що й зробило його таким дивним нині утраченим світом. Десятки порослих бур’янами санаторіїв чекають, поки розваляться остаточно. Стіни і навіть вікна, як це не дивно, переважно цілі. У деяких приміщеннях крізь скло можна побачити меблі, фіранки, хідники, вази для квітів та інші ознаки ще недавно обжитого інтер’єру. Котрі з цих будівель поки не впали в анабіоз — працюють оздоровницями або просто житлом. Я квартирую в санаторії «Зірка». Неподалік мого житла, поряд із запустілими спорудами, будують дитячий садок.

Люблю роздивлятися щити з мапами корпусів: «Стоматкабінет», «Адміністративний корпус», «Будинок культури». Віднаходжу об’єкти, відповідні цим написам, і намагаюсь уявити людей, що кілька десятків років раніше тут жили й працювали. Тепер, може, й згадують, ностальгуючи: «Розвалили Союз, — мовляв, — і ніхто вже путівок не видає». Ніхто вже не каже, де тобі відпочивати.

Минулої весни до нашої «Зірки» приїздили люди з апаратурою і знімали тут «Дім з ліліями» (як сказав мені один із них; може, колись то кіно й побачу); щось про війну, як я собі припустив, бо цілий день вони коптили один із корпусів, перелицьовуючи будівлю забуту на будівлю спалену і розбомблену. Ще там бігали молоді акторки в хустинах, широких спідницях нижче колін і завеликих калошах. Таки війна, точно. А лишились по ній кілька пляшок з-під кока-коли, пластикових стаканчиків, обгорток від солодощів і «побитий фашистами санаторій» — хоч музей там роби.

Взагалі це не єдина точка перетину Ворзеля з кіном. Коли я розповідаю про містечко друзям, то кажу: «Це як ‘зона’ в Тарковського». Краще не поясниш. Разом із тим думаю, що попри весь антураж, освітлення, камери і навіть гонорово залишене сміття, очевидно, ані до Андрєя Ар-сенієвича, ані до самого Ворзеля тутешнє кіно дотягнути не здатне: надто багато всього в цих стінах і соснах, аби, ставши поряд із ними, не виглядати мізерно, навіть у об’єктиві.

Звичайно, не весь Ворзель такий. Тут є й елітні райони, дбайливо і боязко, а тому неприступно загороджені парканами. Є старі будиночки з лущеною фактурною фарбою (знову Тарков-ський), покриті шифером, іржавою бляхою, оброслі незліченними прибудовами й будами, як дерева грибами. Через подвір’я протягнуті линви, де сушиться кольорове, часом дитяче вбрання. Збоку осель, прибудов або й просто приперті до огорожі живуть алюмінієві тазики, дірявий емальований посуд, велосипедні рами, прогни-лі дошки, купи іншого нікому вже не потрібного брухту чи навіть цілком зрозумілої цегли. Як у Анджея Стасюка, котрому