Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"

Мовчить.

— Хочеш, можем в Кічєєво вийті. Пєшком підем.

— Нє, в Нємєшаєво.

А вона знову трохи плачучим голосом:

— Мама ж волнується. Понімаю... Вона ж моя мама. А ти не звонив?

— Нє, — і втупив у вікно очі.

— Я сказала, що ти с Антоном гуляв. «Сєрьожа с Антоном», — сказала.

— Да, погуляв.

— Ну, в мене можем ночувати, — переконувала тремким голосом дівчина. — Правда. Мама не протів. Я казала. «Пусть заходить Сєрьожа, — казала, — пусть заходить». Всє втройом пєрєночу-єм. Ну? Можна вєдь, правда. А ти к своїй мамі не заходив?

— Куда?

— Ну, дамой. Я думала, шо ти дамой їздив. І Антон тоже не їхав?

Сєрожа не виспаний. Великі очі його раз по раз заплющуються на довше, ніж просто би кліпав. Сидить навпроти мене скраю лавки. Коло вікна, тому й зручніше спиратися, аби дрімати. З іншого боку, здається, що якби дівчина (нехай буде Іра) не відволікала його, то все одно не заснув би. Ну і не спав.

Електричка тим часом доїхала до Ворзеля. Я вийшов, а ті двоє поїхали далі. Прийшов додому й більше про них не думав. Поїв, помився та й ліг спати. Рано мусив добиратись до Києва, бо зустрічав на вокзалі друзів.

То вже двадцять по п’ятій удосвіта я їхав тягою. Мені тоді страшенно пощастило — якщо можна то вважати за щастя — сів у вагон, де були вчорашні Сєрьожа та Іра. Назву її так. Спочатку я навіть не повірив, бо забагато всього подібного. Він так само тулився до вікна, а вона так само до нього. У вагоні лишень світало. Лампи вже були вимкнені, тож ми сиділи в такій напівтемряві, як і вчора пізно ввечері. Тільки тоді світло було жовто-млявим, бо від електрики; тепер чисте і сірувате. І людей також мало — ще одна подібність першого і останнього поїзда. По одному, по двоє пасажирів на «купе». Я підсів третім і втупився в книжку. Час від часу підводив очі. Трохи було прохолодно, через те, мабуть, дівчина чимдужче тулилася до свого Сєрьожи. Спочатку вона якось дивно на мене глянула. Гадаю, впізнала, але потім вже не зважала.

З іншого боку, таке співпадіння зі мною не вперше — я часто добираюся тягами і часто впізнаю пасажирів. Особливо гендлярок із грибами-молоками-квітами, бо ті їздять більш-менш регулярно. То не така вже й дивина, що ми сіли в один вагон.

— Ти шо робить будеш? — питає Іра.

— Да погуляю нємного, піва поп’ю.

— А мене встрєтіш після работи?

— Встрєчу.

— Ну, в мене обід буде, то ше, може, встрєтімся.

Говорили повільно. То одне скаже, потім кілька секунд промовчать, то потім інше. Так розмовляють, наприклад, дуже розслаблені або стомлені. Ми тим часом приїхали до Бучі. Підсіло кілька чоловік. Розмістилися ближче до краю вагона і загалом далеко від нас.

— Ти коли освободишся?

— Не знаю — сто раз казала. Не знаю, я так і не поняла, чи з восьми до восьми, чи до десяти, коли вони закриваються. Но я буду рада, коли б ти на обід...

— Постараюсь.

— А ти с Антоном, — питає Іра, — в двєнадцать, да?

— Ага.

— Но ти же не відел.

— Нє, ти знаєш, шо нє. Ну нічо такого особєнного, думаю.

— І то харашо.

— Комната як комната. А яка може бути комната в общежитії? Но Антон, вроді, казав, шо люди там хароші.

Дівчина знову пригорнулась до нього і поцілувала в щоку. Запхала пальці в його волосся. Той лиш зітхнув і далі потупився у вікно, а я в книжку. Гучномовець сказав, що наступна — Ірпінь.

— Дай мені свій рюкзак.

— Зачєм?

— Ну дай. Тобі жалко?

— Зачєм тобі мій рюкзак?

— Я папку, куда паспорт, документи положила, її тобі в рюкзак сунула. Мені ж не лізе.

— А щяс тобі зачєм?

— Нада. Подивиться хочу.

Хлопець піднявся і дістав таки з верхньої полиці рюкзак. Дівчина швидко вихопила з рук торбу й похапцем її відкрила. Вона не витягла ту папку (зіжмаканий файл, як виявилось) із сумки цілком, а почала перебирати паперами там всередині. Сєрьожа встиг лише гаркнути: «Чьо ти лізеш без спроса», — а потім впер лоба у скло й заплющив очі. Ясно, що так він добре й не виспався. Та й коли? Це ж іще шостої ранку нема, а ми вже під’їжджаємо до Ірпеня.

— Ой, це шо такоє?

— Ааа... ну...

— Ого яка! Можна? Це мені?

Тоді невдоволений Сєрьожа повернувся до Іри.

— Ну дивись. То ість... це