Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

— Я впевнена, що зачиняла їх! — каже Анна, і голос її тремтить.

Марко стримано відповідає:

— Можливо, ти забула. Ти багато випила.

Та Анна його не слухає. Вона заходить всередину й біжить сходами нагору й через залу до дитячої кімнати, Марко ж — просто за нею. В дитячій, побачивши порожнє ліжечко, вона кричить.

Анна відчуває, як її власний крик бринить їй у голові, відбивається від стін — її крик скрізь. Потім вона замовкає і стоїть перед порожнім ліжечком нерухомо, затуливши рота рукою. Марко намацує вимикач. Вони обидва витріщаються на порожнє ліжко, де мало бути немовля. Неможливо, неможливо, але дівчинки там немає. Кора не могла вибратися з ліжечка сама. Їй лише піврочку.

— Викликай поліцію, — шепоче Анна, потім її вивертає, блювотиння стікає по її пальцях і дерев’яній підлозі, коли вона нахиляється. Дитячу кімнату, пофарбовану в ніжно-жовтий колір вершкового масла із намальованими на стінах трафаретними пустотливими баранцями, вмить наповнив запах жовчі й страху.

Марко не ворушиться. Анна дивиться на нього. Він стоїть, паралізований, шокований, біля порожньої колиски, ніби не може повірити в те, що сталося. Анна бачить жах та провину в його очах і починає голосити, видаючи жахливе пронизливе виття, ніби поранена тварина.

Марко й досі не може зрушити з місця. Анна проноситься крізь вітальню до їхньої спальні, хапає слухавку з тумбочки, набирає 911 — руки в неї тремтять — і вибльовує на телефон. Марко нарешті виходить із заціпеніння. Вона чує, як він ходить третім поверхом будинку, поки вона не може відвести очей від порожньої постелі, яку видно і крізь залу. Він перевіряє ванну нагорі й швидко проминає повз Анну, щоб подивитися в спальні для гостей, а потім і в останній кімнаті, розташованій під залою, — її вони перетворили на офіс. Поки він шукає, Анна відсторонено думає про те, нащо він це робить. Так, ніби якась частина її розуму відокремилася, набувши здатності міркувати логічно. Їхня дитина ще не могла пересуватися самостійно. Її не може бути ні у ванній, ні у спальні для гостей, ані в офісі.

Хтось її забрав.

Коли оператор служби надзвичайних ситуацій відповідає, Анна кричить у слухавку:

— Хтось украв нашу дитину!

Їй насилу вдається вгамувати емоції, щоб відповісти на питання оператора.

— Я зрозуміла вас, мадам. Спробуйте заспокоїтися. Поліція вже виїхала до вас, — запевняє оператор.

Анна кладе слухавку. Все її тіло тремтить. Вона відчуває, як нудота знову підступає до горла. Раптом вона усвідомлює, як це виглядатиме.

Вони залишили дитину вдома саму. Чи порушили вони закон? Напевне. Як вони все це пояснюватимуть?

Марко з’являється у дверях спальні, блідий, ніби хворий.

— Це твоя провина! — кричить Анна, вирячивши очі, та, відштовхнувши його, вибігає з кімнати. Вона кидається до ванної нагору, де знову блює, цього разу до зливальниці на підставці, потім змиває бруд із рук, що тремтять, і прополіскує рота. Краєчком ока вона помічає своє відображення у дзеркалі. Марко стоїть просто у неї за спиною. Їхні очі зустрічаються в дзеркалі.

— Пробач мені, — шепоче він. — Мені страшенно шкода. Це моя провина.

І йому справді шкода, атож. Та хоча він і визнає, що винний, Анна підіймає руку й щосили б’є по відображенню його обличчя у дзеркалі. Дзеркало розбивається на друзки, а вона, схлипуючи, сповзає на підлогу. Він намагається обійняти її, та вона відштовхує його й збігає сходами донизу. З долоні струменить кров, лишаючи червоний слід на поручні.

Дух нереальності просочує все, що відбувається потім. Затишний дім Анни та Марко раптом перетворюється на місце злочину. Анна сидить на канапі у вітальні. Хтось накинув їй на плечі ковдру, та вона досі тремтить. У неї шок. Поліцейські автівки припаркувалися на вулиці біля будинку, їхні вогні мерехтять червоними вуглинами, пульсують на склі вікна, яке виходить не вулицю, блимають на блідих стінах. Анна нерухомо сидить на канапі й дивиться на них, немов загіпнотизована.

Марко дає поліції стислий опис дитини — голос йому зраджує — півроку, білява, блакитноока, важить приблизно шістнадцять фунтів, удягнена в одноразовий підгузок та однотонний блідо-рожевий комбінезончик. З ліжечка також зникла біла ковдра без візерунка.

Будинок кишить поліцейськими в уніформі. Вони розпорошуються будинком і починають методично його обшукувати. На деяких із них латексні рукавички, якими вони тримають набори для збирання речових доказів. Швидка несамовита біганина Анни й Марко по кімнатах, за кілька хвилин до приїзду поліції, нічого не дала. Пошукова бригада рухається повільно. Ясна річ, вони шукають не Кору — вони шукають доказів. Дитини тут уже нема.

Марко сидить на канапі поряд із Анною, обійнявши її, міцно притискаючи до себе. Їй хочеться вирватися, та вона цього не робить. Вона дозволяє його руці лишатися там, де вона є. Як це виглядатиме, якщо вона його відштовхне? Від нього тхне спиртним.

Тепер Анна звинувачує себе. Це її провина. Їй і хотілося б звинуватити Марко, але ж вона погодилася залишити дитину саму. Краще б вона лишилася вдома. Ні — краще б вона взяла Кору із собою до сусідів, щоб вона теж повеселилася в Синтії. Невже Синтія справді вигнала б їх і зіпсувала вечірку, яку влаштовувала для Грема? Це усвідомлення прийшло запізно.

Тепер усі звинувачуватимуть їх, і поліція, й усі решта. Так їм і треба за те, що залишили дитину саму. Вона б теж так подумала, якби це сталося з кимось іншим. Вона знає, як матері люблять пообговорювати інших, і знає, як приємно це слухати. Вона думає про те, що говоритимуть про неї в її компанії матусь, які зустрічаються раз на тиждень одна в одної вдома, щоб випити кави й попліткувати.

Зайшов хтось іще — то був стриманий чоловік у добре пошитому темному костюмі. Поліцейські в уніформі ставляться до нього з повагою. Анна підіймає голову, щоб