Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

Ну то й що, що няня не змогла? Вони мали взяти Кору із собою, посадити в переносний манеж. Але Синтія сказала — без дітей. То була вечеря для дорослих, на честь дня народження Грема. І ще й через це Синтія, що була колись хорошою подругою, почала не подобатися Анні. Синтія не любила дітей. Ну хто дозволить собі сказати, що шестимісячному маляті не раді в гостях? Як Анна дозволила Марко переконати себе, що так чинити нормально? То було безвідповідально. Вона подумала, що сказали б інші мами з її групи, якби дізналися. Ми лишили шестимісячну дитину вдома саму й пішли в гості до сусідів. Вона уявила собі, як усі в шоці пороззявляють роти й западе напружена тиша. Та вона їм ніколи не скаже. Краще про це змовчати.

Вони з Марко посварилися перед вечіркою. Коли няня зателефонувала сказати, що не зможе прийти, Анна запропонувала лишитися вдома з дитиною — однаково їй не хотілося туди йти. Але Марко це аж ніяк не влаштовувало.

— Ти не можеш просто лишитися вдома, — наполягав він, коли вони сварилися на кухні.

— Я не проти лишитися вдома, — сказала вона, притишивши голос. Вона не хотіла, щоб Синтія почула через стіну, як вони сваряться через її вечірку.

— Тобі корисно буде кудись вийти, — не погоджувався Марко, й собі заговоривши тихіше. І додав: — Ти ж пам’ятаєш, що сказав лікар.

Цілий вечір вона намагалася зрозуміти, нащо він сказав ту останню фразу: щоб її зачепити, заради своїх інтересів чи просто намагався допомогти. Зрештою вона поступилася. Марко переконав її в тому, що, маючи за стіною радіоняню, вони почують, коли мала соватиметься або прокинеться. Вони ходитимуть до неї щопівгодини. Нічого поганого не станеться.

Зараз перша ночі. Піти подивитися на Кору чи вмовити Марко піти разом? Вона хоче додому в ліжко. Вона хоче, щоб ця ніч закінчилася якнайшвидше.

Вона смикає чоловіка за руку.

— Марко, — квапить вона, — нам треба йти. Вже перша ночі.

— О, ні, не йдіть ще, — каже Синтія. — Ще не дуже пізно!

Їй, очевидно, не хочеться, щоб вечірка закінчувалася. Вона не хоче, щоб Марко йшов. Зате вона буде зовсім не проти, якщо піде Анна, — в цьому Анна цілком упевнена.

— Для вас, може, й так, — їй вдається сказати це досить жорстко, хоч вона і напідпитку, — але мені треба встати рано, погодувати дитину.

— Бідолашна, — каже Синтія, й Анну чомусь це дратує. В Синтії немає дітей, вона ніколи їх не хотіла. Вони з Гремом бездітні з власної волі.

Важко змусити Марко піти. Він налаштований лишитися. Йому весело, Анні ж тривожніше з кожною миттю.

— Ще один, — каже Марко Синтії, простягаючи до неї келих і не дивлячись дружині в очі.

Він надзвичайно голосний сьогодні — це виглядає награно. Анна питає себе, в чому річ. Останнім часом удома він був мовчазний. Сумний, пригнічений навіть. Але сьогодні, із Синтією, він — душа компанії. Вже певний час Анна відчуває, що з ним щось не те, якби ж тільки він сказав їй, що саме. Останнім часом він мало говорить з нею. Він відсторонився. Чи, можливо, він уникає її через її післяпологову депресію. Він розчарувався в ній. А хто — ні? Сьогодні він явно віддає перевагу яскравій і блискучій Синтії.

Анна перевіряє, котра година, і терпець їй уривається.

— Я йду. Я мала глянути на дитину о першій.

Вона дивиться на Марко.

— Можеш сидіти, скільки хочеш, — кидає вона крізь зуби. Марко кидає на неї пронизливий погляд, очі в нього блищать. Раптом Анні видається, що він не такий уже й п’яний, а от їй паморочиться в голові. Вони сперечатимуться про це? На очах у сусідів? Серйозно?

Анна шукає очима свою сумочку, хапає радіоняню, розуміє, що її вштрикнуто в розетку, нахиляється, щоб витягти її, усвідомлюючи, що всі за столом мовчки витріщаються на її розповнілу задницю. Ну й нехай собі. Вона відчуває себе так, ніби вони проти неї змовилися, ніби вважають, що вона псує їм задоволення. На очі навертаються сльози, та вона стримується. Вона не хоче розплакатися перед ними всіма. Синтія та Грем нічого не чули про її депресію. Вони не зрозуміють. Анна та Марко не казали про це нікому — лише матері Анни. Нещодавно Анна відкрилася їй. Вона знає, що мати нікому не скаже, навіть батькові. Анна не хоче, щоб про це знав іще хтось, Марко не хоче також, хоча й не казав цього. Та її виснажує те, що постійно доводиться щось із себе вдавати.

Коли вона повертається до них спиною, то чує в голосі Марко зміну настрою.

— Ти маєш рацію. Вже пізно, час нам іти, — каже він. Вона чує, як він ставить свій келих на стіл слідом за нею.

Анна повертається, прибираючи з обличчя волосся тильним боком долоні. Їй катастрофічно потрібна нова стрижка. Вона вимучено посміхається й каже:

— Наступного разу наша черга.

Сама ж подумки додає: «Приходьте до нас додому — там є дитина, і сподіваюся, вона кричатиме цілий вечір і зіпсує вам свято. Запрошу вас якраз тоді, коли в неї прорізуватимуться зуби».

Після цього вони швидко пішли. Їм не довелося збирати дитячі речі — лише себе, сумочку Анни й радіоняню, яку вона туди закинула. Синтію дратує, що вони пішли так швидко, Гремові — байдуже, й вони виходять через вражаюче важкі двері й спускаються сходами. Анна хапається за вишукано вирізьблене поруччя, щоб утримати рівновагу. Лише кілька кроків доріжкою, і от вони вже на власному ґанку із схожим поруччям і такими ж важкими дверима. Анна йде попереду Марко, мовчки. Можливо, вона промовчить до ранку. Вона підіймається сходами і завмирає, наче вмурована.

— Що таке? — питає Марко, підіймаючись за нею. Анна не зводить очей із дверей. Вони прочинені, десь