Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

ґудзики. Його життя — виконком, «п’ятихвилинки», преса, економіка міста, яка вся вмішується на його плечах… Вона ж — цілком легковажна істота (в усякому випадку, так здається на перший погляд), тонюсінька, маленька, з довгим чорним волоссям, заплетеним у безліч кісок, непрактична і романтична до неймовірності.

У неї вдома — стелажі з книгами, пил на меблях і ляльки. Ляльки повсюди, бо вона їх майструє. А виготовивши, несе у мистецький салон. Останнім часом вона зробила товстезного доброго лісовика з сірого вельвету, зеленого бегемотика з піжонською краваткою, веселого дельфіна з біло-синього атласу і Арлекіна з сумними очима. І їх всіх купили! А нещодавно їй зателефонували з лялькового театру і замовили 7 гномів та Білосніжку. Так що ляльок у неї вистачає — вони повсюди. І повсюди — клапті фетру, оксамиту, вуалі, мережива, клубки муліне, вовняних, шовкових ниток, поролон і скляночки з клеєм…

Вона любила все незвичайне, несподіване: внутрішні дворики, як у якомусь венеціанському палаццо, гойдалку у старому саду, на якій злітають у вись чиїсь діти, музеї, де стільки таких цікавих речей — старовинних срібних табакерок, мундирів з еполетами, вишуканих чорних віял з дивовижним пір’ям… Вона любила, щоб і її ляльки були так само незвичайними: ведмедя вона одягала у розкішний диригентський фрак, старого трубочиста — у білий шовковий циліндр, кенгуру тримала у руках великий ридикюль у жовті горохи, а на голові мала капор, оздоблений яскравими бантами.

З нею завжди і повсюди траплялося щось таке, що не можна ні витлумачити, ні зрозуміти. Вона так просто ламала підбори на всіх тротуарах, притулялася в поїздах столичного метро до тих дверей, до яких не можна було притулятися (і одного разу мало не випала на платформу станції «Дніпро» — ото поподорожувала!). Вона завжди йшла на всіх перехрестях на червоне світло. Машина, мало не збивши її, гальмувала перед самим носом, водій брутально лаявся, а вона лише знизувала плечима, на яких лежали врозсип численні кіски, і простувала далі. При цьому — вона боялася натовпів людей, ліфтів, у яких мала звичку захрясати, водопровідників ЖЕКу, громовиць, які іноді лютували над містом. Ще — вона вміла ходити босоніж лісовою дорогою і без кінця співати якісь неримовані мелодійні пісні, котрі легко і швидко вигадувала…

Він… Він — не боявся нічого, був дуже поважний і правильний, і ніколи не ходив босоніж. І в них — роман. Він зовсім не обтяжений шлюбом, вона — тим паче. З нею, окрім ляльок, живуть тільки тарган Казимир та мишка Зося (миші, до речі, її ніколи не лякали). У мами — квартира в іншому кінці міста, і вона керує своєю неорганізованою донькою частіше по телефону, аніж безпосередньо.

Він приїздить до неї на вихідні і дзвонить у двері умовним дзвінком: конспірація над усе (хоча яка може бути конспірація — всі довкола давно знають, до кого він приїздить). Вона відчиняє йому двері — абсолютно щаслива, ледве встигнувши висушити волосся після душу, перетворити його на сотню кісок і поставити до гарячої духовки піцу — вони, як справжні італійці, споживають на вечерю лише піцу.

Він приїздить зморений і зосереджений. Він любить міряти кроками її квартиру, незважаючи на цих смішних ляльок, які сидять і лежать повсюди, і про щось міркувати. Вона намагається йому не заважати. Потім вони вечеряють зовсім по-сімейному і обговорюють різні цікаві новини — чи зникнення в Чечні відомого журналіста, чи новий спектакль епатажного київського режисера, котрий повів своїх глядачів до собору, де мало бути (але не відбулося) вінчання героїв, а згодом потяг їх усіх до зруйнованого будинку… Потім дивляться телевізор і йдуть спати. Деколи вона каже йому: «Давай підемо подивимось на лаванду, тут неподалік є поле, де росте справжня лаванда…» Або ж: «Давай покатаємось на санчатах, учора завія засипала усі стежки, замела усі дороги, а сьогодні так тихо, іній сиплеться з дерев… Візьмемо санчата у Дениска. (Дениско — сусідський хлопчина, у якого батьки — випивохи і суцільні двійки в школі. Батьки лупцюють його за ті двійки, він втікає з дому і з ранку до вечора тиняється на вулиці…). Він добрий — він позичить нам свої санчата…» Він тільки сміється у відповідь, і вони нікуди не ідуть. Зрозуміло ж: він так стомлюється від своїх загальноміських проблем, від економіки (вона так зручно вляглася йому на плечі), що йому не до дурниць… Вона каже йому: «Хочеш, я научу тебе слухати серце під музику бджіл… А хочеш, поїдемо разом до Львова, де сіро-зелені таємничі будинки стоять на відполірованій бруківці, де кам’яні леви сумують біля міської ратуші, і поблукаємо там серед завмерлого часу…» Не хоче… Вона малювала під виконкомом, під його вікнами, смішних поросят на першому блакитному снігу. Запалювала індійські пахощі. Усе даремно. З приводу поросят він суворо наказав двірнику: «Заметіть!» — і їх замели. Над фіміамом кепкував… Вони ні разу не танцювали у парі, він ні разу не казав їй чогось надзвичайного, ласкавого. «Це смачно», — відгукувався він про салат і піцу 100 разів і жодного разу: «Яка ти красуня!» Хоча вона і так знає (ось, наприклад, уже другій рік вмивається лише дощовою водою, а це щось та значить). «Ти, малеча!» — ось найтепліші слова, звернені до неї. Він ні разу не казав їй «моя мила», «я так сумував без тебе»… Вона довго розмірковувала з цього приводу і зрозуміла, що він таких слів просто не знає.

Якось вона несподівано розплакалася при ньому. Він запитав: «Чого ти плачеш?». — «Я тебе кохаю.» — «Дивно. Навіщо ж тоді плакати?». Він ніколи не дарує їй милих чарівних дрібничок, а завжди що-небудь корисне чи смачне: теплі вовняні шкарпетки або повний горщик варених раків. Зовсім нещодавно він приніс їй пляшку шампанського в оксамитовій бордовій сукні. Шампанське вона випила одна того вечора, а у пляшку поставила засохлу троянду.

Так триває уже три роки. Увесь перший рік вона жахливо страждала… Коли він поруч, він не сміється… Я, певно, не приношу йому щастя. Чоловік увійшов у мою долю, а я не така… Навіщо він зі мною, якщо не кохає (у тому, що не кохає, сумнівів не було). Він мені потрібний, а я йому наче б і ні… Усе моє життя — суцільне «можливо». Можливо, він боїться мене