Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

— Звідси має іти прямий потяг до Львова, а зі Львова автобусом — до Варшави, — сказав, одягаючись.

– Єк захочеш, то матимеш сина, — її очі блищали, але я не годен був розпізнати, що значить той блиск. Дивно, але вранці стала мені раптом такою далекою… ніби украдена чужа таємниця. Аж захотілося швидше їхати звідси, втікати від неї.

— Поїду автобусом, аби швидше…

— А єк ні, то ні… тоді… вернуся…

— Ади, єк блискавков смереку пробило, ади, бачиш? — запитав лагідно, показуючи рукою далеко в гори.

Слухали дощ. Як завжди. Сидячи на призьбі.

— То зроб із неї трембіту…

Їй раптом запахло — вигаданим богом…

— А пощо трембіта?…

— Трембітатимеш… нашому синові…, — протягнула крізь шматок полотна довгу яскраву нитку.

— Війни змінюють долі людей, — каже дід Микола й смачно затягується дешевою цигаркою. — Причому, не завжди на гірше. Ось, наприклад, взяти мене і твою бабу. Якби не війна, ми б, напевно, не зустрілися. І тоді не було б ані твоєї мами, ані тебе…

Цю історію я присвячую своїм предкам. У ній немає жодної патетики. Звичайний житейський випадок. Вицвіла, запилюжена весільна світлина на горищі зануреної в летаргічний сон хати. Обережно знімаю з дерев’яної рамки павутиння, витираю пил. З-під потрісканого скла на мене дивляться осяяні щастям молоді обличчя. Намагаюся відшукати в них власні риси. Ніс — дідів, вуста — бабині. Чи навпаки?… Старе дзеркало також вкрите шаром пилу. Ніби пам’ять нащадків. Досить лише дмухнути, заплющивши очі, і…

— Я була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті, — вкотре чую розповідь баби Галі. — По-перше, мені вже було двадцять чотири, а тоді таких старих не сватали. По-друге, кому потрібна нещасна сирота, наймичка без посагу? Ну і, по-третє, всі нормальні хлопці пішли на фронт, більшість із них загинули, зосталися самі каліки. В Києві я жила по різних хатах, няньчила чужих дітей, потай мріючи, що й сама колись стану матір’ю. Мріяти ж нікому не заборонено…

Найбільше вона полюбляла згадувати саме цей епізод свого життя — так схожий на казку про Попелюшку, в якої рано померла мама, а батько привів додому недобру мачуху.

— Коли почалася війна, я саме наймитувала під Києвом, у Плютах, жила в однієї доброї жінки на ім’я Оксана. Від німців убереглася хитрістю — просто сховалася в очереті й пересиділа там до самого ранку. Потім мене забрала до себе дядина. Вона жила в просторій квартирі, в центрі Києва. Може, тепер я і не впізнала б того будинку. А, може, його вже давно немає. Краще мені про це не знати…

Пам’ятаю, колись у бабиній хаті стояв сервант. За склом — посуд із вигравіруваними присвятами: «Коханій Галині від Миколи на річницю весілля», «Любій донечці від тата на День народження»… Від усіх отих тарілок і кухликів зосталися самі лише уламки. Зрештою, людські спогади теж складаються з окремих уламків.

— Аж не віриться, що я колись воював. Війна для мене вже давно відійшла у минуле, — прокашлявшись, озвучує власні думки дід.

Лукавив. Адже часто розповідав нам про свої подвиги, про те, як воював з німцями, як потрапив до гітлерівського полону, потім — до сталінського… У чомусь висповідався, щось прикрашав веселими побрехеньками.

— То як же ви познайомилися? — вже не терпиться мені почути найцікавіше.

— Завдяки одному карбованцю. Стільки тоді коштувало сходити в баню, — примруживши очі, усміхається дід.

Переводжу запитальний погляд на бабцю.

— Коли війна нарешті закінчилася, він приїхав у Київ до своїх родичів. А родичі його були сусідами моєї дядини, мешкали з нами в одному будинку, та ще й на одному поверсі. Мабуть, їх тоді не було вдома, не пам’ятаю, бо Микола чомусь прийшов за тим карбованцем до нас. Я відкрила двері. Дивлюся: такий стрункий і вродливий солдат стоїть, але ж бруднющий, як чорт, наче в багнюці хтось його виваляв. Каже: «Рятуйте, сто років не мився». Він і тоді любив пожартувати. Дядина вийшла, дала йому карбованця та й повернулася до своєї кімнати. Я вже думала зачиняти двері, як він раптом з порогу — ні сіло, ні впало: «А ти заміж за мене вийдеш?». Думала: знову жартує. А в самої серце в грудях так сильно закалатало, ніби дзвін у церкві. «Ну, вийду, кажу. — Тільки спершу помийся»…

— Бреше, — прицмокуючи додає дід. — Вона тоді нічого не відповіла, лише розхвилювалася дуже, навіть розплакалася.

— Від радості, — зітхає стара. — Бо ж була змирилася з думкою, що дівуватиму до самої смерті…

Усміхаються до мене — через стільки років. Шукаю в них себе. Хапаюся за невидиму ниточку, що обплутує розлогі гілки нашого дерева роду. Почуваюся всього лише продовженням… Їхнього щастя.

«Війни змінюють долі людей. Причому, не завжди на гірше…»

Баба пережила діда на десять років. Не знаю, чи вірила вона в казки про закоханих, які помирають в один день. Може, й так. Бо ж по дідовій смерті, скільки її пам’ятаю, весь час лаштувалася «в далеку дорогу».

м. Скоп’є, Р. Македонія

Він — керівник міського масштабу, серйозний, застебнутий на всі адміністративні