Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

втратити… Можливо, йому зі мною добре (просто, він не каже)… Можливо, мене кохають… Це було справжнє божевілля. Ламаючи голову над цим усім, вона додумалася навіть і до такого. Я люблю чоловіка, якого б не хотіла любити. І це так боляче. Я його ненавиджу, ненавиджу тому, що палко кохаю. З ним завжди, як у невагомості. Він зі мною — все начебто добре. Він йде — і все починається спочатку: вона сумнівається, тужить і, як заведена, майструє ляльки… Якось одного разу вона розповіла йому про свої божевільні думки, адже завжди все розповідає — що слід і не слід. «Ти — одержима, — сказав він. — Так не кохають. Ти мене лякаєш…» Він вимовив це, і повітря разом розірвалося, як рветься шовк… Це — намова. Вона абсолютно нормальна. Вона кохає саме так, як кохають. І чого йому її боятися? Але вона замислилася над його словами і почала мріяти про психоаналітика. Але чи віднайдеш його у їхньому місті? Так буває тільки за кордоном: ти приходиш до психоаналітика, лягаєш на кушетку, усе розповідаєш. Кілька сеансів — і ти одужала. Навіть ім’я його забулося… Аналітика і кушетку він назвав черговою жіночою дурістю. Може, і так…

їй здається, що йому зовсім нецікаво, чим вона займається днями, коли чекає на нього, про що думає, над якою лялькою працює (якось вона зробила кавалера з супутницею у човні — його і себе, а він навіть і не здогадався, що це вони…). А їй, навпаки, було цікаво — де він побував за день, з ким розмовляв, як самопочуття економіки міста, чи надягнув він тепле кашне… Вона у всьому прагнула йому допомогти… Коли б він був військовим, вона б навіть навчилася розбирати і чистити його пістолет… В її уяві, він повинен потакати усім її примхам, обсипати компліментами… Коли вони розсварені — страждати і посилати шалені телеграми. Коли скривдив і побачив, що вона нещасна, — відразу стати таким же і просити вибачення. Нічого цього не було. Коли вони лаялися, вона носила йому листи до приймальні і з ніяковим виразом обличчя віддавала їх секретарці — старій, висушеній гримзі. Гримза дивилася на неї безбарвними круглими очима, усе розуміла і обіцяла листок передати. Жінок треба або обожнювати, або покидати. Він не робив ні першого, ні другого. Що за чоловік!

її бідна наївна мама усе чекала, що ось-ось і він запропонує їй шлюб. «Це все повинно бути дуже гарно обставлено, — казала мама, — ти у білій сукні, він з великим букетом, звіддалік чути скрипку… Потім ви їдете до загсу. На капоті машини сидять не нудні фабричні ляльки, а твої… На весілля покличемо тьотю Зіну — вона ніяк не дочекається, Федора Івановича і весь муніципалітет…» Ой, мамо, мамо! Це ж нічого не змінює… Кохання — або є, або немає. Штамп у паспорті — виключно для бабусь на лавочці, тьоті Зіни та Федора Івановича… Як би там не було, пропозиції він не робив, забаганкам не потакав, шалених телеграм не слав…

їй увесь час чогось не вистачає. За ці роки вона ні разу по-справжньому йому не зраджувала, хіба що — по телефону. Коли їй було особливо самотньо, вона телефонувала в інше місто одному чоловіку і плакала. Чоловік мовчав і слухав. Потім ставив касету з Вівальді. Вона плакала ще нестриманіше… А тоді думала, що, мабуть, усе це дурощі юної гімназистки…

їй постійно чогось таки не вистачає, а він ніяк не може збагнути — чого?… Усе ж добре, нормально — вважає він. З його боку є увага, турбота, до чого тут якісь красиві слова? Він допомагає їй в усіх неприємних ситуаціях (вона ж завжди встряє в усілякі неприємності…) Він — тут, з нею, завжди поруч… Є надійність і стабільність у їх стосунках… Але увесь час їй чогось не вистачає… Чого?…

Вона виходила на свій балкон, затоплений сонцем, сідала на скриньку від старої посилки і думала, думала… Як добре, що під її балконом звили собі гніздо ластівки — добрі пташата… Напевне, не варто навішувати на щастя позолоту, воно ж — не новорічна листівка. Усе взагалі чудово. У неї є людина, якій можна довіритися в усьому… Як він до цього поставиться — інше питання. Вона давно вже нікому не телефонує… Усе добре… Вона безмежно лагідна — подає йому чистий рушник, коли він голиться у ванній, непомітно торкає його передчасно посивіле волосся, плаче від однієї лишень думки, що з ним може статися щось жахливе… А коли вони засинають, то обов’язково тримаються за руки.

А учора він сказав їй: «Ти така смішна. Уперше за все життя зустріла справжнє кохання, і не бачиш його».

Може, і так.

м. Прилуки (переклад з білор. — Тетяна і Сергій Дзюби)

Любов Відута
Дорога понад туманом

Білий молоденький туман, що так раптово народився і так швидко підростав, дивував Надію. Він сторуко вихилявся білими пасмами, то там, то тут зринав ледь помітною поволокою звідкілясь з надр землі і міцнішав, добираючи білої барви на свої напівпрозорі плечі.

Дорога вела крізь туман, немов вивищувалась над ним. Надії навіть здавалося, що дорога ця — на вершині гірській, а туман — в долині. Це, звісно, не так. Дорога насправді була не набагато вищою. Безмежжя полів праворуч і ліворуч ставало таким м’яким і оманливо однаковим. Надія чи не вперше дивилась на туман поблажливо і зверхньо, а він все темнішав і густішав, наче вбирав у себе колір потемнілого неба.

Миготіли ліхтарі обабіч дороги, зігріваючи своїм жовтим сяйвом прохолодний вечір, миготіла дорожня розмітка.

— Не холодно? — м’який низький голос Олега навіть не вивів Надію з напівдрімотного стану.

— Ні, дякую, — вона відволіклась від того, що було поза машиною і поглянула на свого супутника.

Він впевнено вів машину і його спокій і відсутність хизування дарували їй домашній