Читати книгу - "Місто Боуган"

Ґант витер чоло тильним боком широкої долоні. Чогось його раптом кинуло в піт. У потязі було жарко — під лавами двигтіли, як імбецили, застарілі обігрівачі, — й наплив тепла приніс також наплив почуттів: Ґанту випав гарячий сезон. Присмак украденої юності став у горлі, як напад нудоти, і в естакад-потязі на блідому світанку Ґант тремтів. Але потяг мчав повз знайомі вулиці, й на зміну болісним спогадам зненацька прийшла радість — він повернувся! На вустах у Ґанта засяяла посмішка захвату. Він втягнув липке повітря й прислухався до повійниць.

— А я ж у того мудозвона язикатого втюрилася по вуха! — вищала одна.

— Засранець він, дівко, от ти й свята правда, — розраджувала її друга. — У мудака в кожному районі по дівці, січеш? Розвів тебе, як шмаркачку.

Він знов опинився серед міських голосів, і їхній ритм сповільнював його розпанахані думки. Він відчував дивну щасливу втому: вийшов-бо з Великої Пустки через болотяну пітьму. Втішився, що біля Висоток вдалося сісти на естакад-потяг і витягнути ноги. Ґант знову, було, поселився в Пустці. Але зараз вернувся у світ Боугана.

Неподалік у вагоні муніципальник виговорював сум крізь п’яну дрімоту — здається, повторював якесь жіноче ім’я (цікаво, вона така ж зелена й косоока, як втрачене Ґантове кохання?), а місто розгорталося перед ними панорама за панорамою, доки естакад-потяг мчав уздовж вулиці де Валери: тут крамниця з закритими віконницями, тут меморіал героєві війни, тут реклама ліків проти подагри, тут мартин сидить на ліхтарі, як привид.

Розгорався ранок, і коли естакад-потяг зі скреготом влетів на кінцеву біля доків, тьмяні ліхтарі згасли. Потяг зупинився, пружинистий поштовх гальм засвідчив, що вони в центрі, у самому Боугані, а запах дизелю ослабнув і зник.

Він дочекався, доки повійниці та п’яниця вийдуть, і тільки тоді вийшов сам, із розпашілим обличчям, тілесний і тілистий, але його сягнистій ході високого чоловіка не бракувало грації. Плинно так рухався, січете? Ґант був просто взірцем старосвітського стилю.

Офіційно це була станція імені святого Франциска Ксав’єра[2], а так її всі прозвали Жовтим домом. Ґант на ходу принюхався до повітря цього місця, що завжди тхнуло злом. Щойно перевалило за шосту ранку, а вокзал уже кишів невгамовним життям, і гамір наростав із кожною миттю. Продавці волоських горіхів, трагічно вмостившись на ковдрі на пошрамованих кахлях підлоги, настирливо виставляли кукси своїх ампутованих кінцівок і хрипко вигукували ціни. Повсюди лунав боуганський діалект: рівні різкі приголосні, наспівні густі голосні, було в тому щось карибське. Стоячи на перевернутому ящику від помаранчів, якийсь старий натягував акордеон і співав про кохання своєї далекої юності. На ящику виднівся танжерський штемпель — цей торговий маршрут досі відкритий, а в старого, який, на Ґантову думку, однією ногою вже стояв у пащі вічності, не легені були, а міхи.

Ґант зморгнув ще одну сльозу: він був кремезний, але м’якосердий, різкий, але ніжний.

Ранковий випуск «Боуганського месника» вже підвезли, але кіоскер не розгортав пакунки, а слухав, заплющивши очі, похмуру сонату, що линула з бездротового транзистора, — о такій порі ведучі радіо «Вільний Боуган» надавали перевагу класиці й меланхолії. Він, кіоскер, тихо закивав головою, коли вступила скрипкова партія.

Якби за тонку душу призи роздавали, то всі медалі були б у нас, мешканців півострова.

Ґант влився у вир натовпу. Обличчя, голоси, рух — усе чітко сигналізувало, що він знову вдома — у місті зболеному й дуже гарному. Він шукав її в кожній жінці, яку проминав, у кожній дівчині. Купив пачку сіг у пані з солідним вінтажем, що загорнулася в зелений дощовик, — Анні до цього місця наче пришита.

— Три шилінги… і два пенси? — сказала вона.

І була в її голосі запитальна інтонація, ніби вона впізнала його, попри відстань у стільки мертвих років.

— Здачі не треба, мила, — сказав він.

Захриплий від почуттів голос і акцент нагадували, що й він — син цього півострова, попри довгі роки блукань. Роки смутку, роки крові — цей Ґант спізнав багато болю. Звідкись долинула пісня з втраченого часу, і він прошепотів слова:

Там, де зорі, немов самоцвіти в вінцеві,

Коли вечора присмерк вкриває вже-е все[3]…

Повійниці, що ридали в потязі, на вокзалі його обігнали. Вони вже взяли себе в руки й на бігу малювалися перед складаними косметичками з дзеркальцем, виписуючи на обличчі хоробрість. Він знав, що повійниці прямують у Димопіль, куди саме сповзаються на ранкову зміну робітники, і провів їх поглядом, доки вони не вийшли з Жовтого дому. Ви тільки погляньте: кістляві сідниці швидко витанцьовують під тонкими шовковими спідничинами; литки прегарні, бо добру половину свого короткого життя дівчата провели на дванадцятисантиметрових шпиляках. Поглянувши отак на дівчат, він розчулився. Він і сам замолоду заправляв у борделі. Свого часу Ґант керував і Димополем, просто-таки цілим містом правив.

І казали в Боугані, що Ґант правив справедливо.

Він спинився хильнути смолистої кавуні біля головного входу до Жовтого дому. Подавав її якийсь вправний карлик з ліцензованого кавомобіля. Ґант заворожено спостерігав, як карлик меле зерна, засипає у стару машину, ставить білу чашечку під носик. Карлик теж видавався знайомим — приплюснутий лоб, боксерський ніс, навдивовижу чуттєві губи. Ґант готовий був заприсягнутися, що ліцензію на цей хромований мобіль тримав свого часу ще батько цього карлика. У Боугані справжня тяглість поколінь. Він випив кавуню залпом і стрепенувся. Подякував, заплатив, звів брови від гіркого смаку й визирнув у жовтневий ранок. Мартини шаленіли на бруківці при доках.

Щось із тими чайками не так, це всі знають. У їхніх очах горить безумство, вони шугають до землі з неперекладними, сповненими зла криками. Боуганські мартини — тупі мудаки. Як же він за ними скучив. Він сміявся вголос і був готовий розплакатися, спостерігаючи, як ранковий вітер жбурляє птахів по небу, але ніхто на нього навіть не озирнувся — і так ясно, що психів у Жовтому домі завжди доста.

Ґант рушив до Димопільського мосту, вийняв із кишені клапоть паперу й розгорнув. Цей почерк — великі, нервові, дитячі літери — за роки не змінився, й каракулі склалися в оці слова:

Каварня «Го Пі Цзинь Оу-Кей».

Там Ґант мусив зустрітися з дівчатком. Добрий час обрали для зустрічі — він розчиниться в юрмі. Він пам’ятав, що Димопіль о такій порі чорний. Останні зміни на бійнях і пивоварнях саме закінчуються. Боуган бодяжить сосиски, й