Читати книгу - "Місто Боуган"

— Треба ж якось гаяти довгі старі ночі.

І Логан Гартнетт вирішив, що Цзинь варто тримати на оці. У місті, спраглому крові, ніколи не знати, звідки прийде загроза. Він крокував крізь сутінки Манівців. Вулиці зі старою забудовою вузькі, з прямовисними стінами з обох боків, погано освітлені, а через стрімкі скелі навколо здається, що Манівці ще й оточені мурами. Місто наше постало на крутих берегах річки Боуган, що витворюють тут каньйон. Вулиці скочуються до річки, і вона, стрімка і чорна, як болота, що її живлять, шумить унизу чи не кожного завулка, а за кілька кілометрів далі омиває останні кручі і вливається в буркотливий океан. Океан зі самого міста не видно, але озоновий дух його близькості відчувається в зірваному, ніби захриплому повітрі.

І все таке понуре, як буває тільки на заході Ірландії.

Стиляжний бос Гартнетт звернув у певний завулок, блиснув через плече поглядом, мов ножем, — не забуваймо про обережність, а тоді прослизнув у якісь двері. Він тричі натиснув на мідну кнопку дзвінка, спинився, натиснув ще двічі. Зауважив, що зверху з одвірка спускається на павутинці павук, і потішився його зваженим, керованим падінням. Щось хлопака пізно, бо ж уже жовтень, місто стоїть у сутінковому настрої. З-за дверей почулося вовтуження, хтось відсунув кришку вічка й заступив його своєю зіницею — несподівана з’ява, а тоді клацнув і відімкнувся замок, і червоні металеві двері з рипінням — хррррип! — ковзнули вбік у пазах. Треба змастити, подумав Логан, коли перед ним уже стояв Томмі-Мен. Цей куций, як редька, чоловічок із кошлатими грудьми уклонився й пошепки висловив свою повагу.

— Так і думав, що ви особисто прийдете, пане Гартнетте. Годину вже чекаю.

— Кажуть, від рутини до безумства — один крок, Томмі.

— Та шо тільки не мелють, пане Гартнетте.

Він відповів Менові блідою усмішкою, відступив убік, рішуче потягнув двері назад — хриииип! — а тоді чоловіки рушили вузьким коридором. Яскраво-червоні стіни запотіли, як на диско, і справді, колись саме диско тут і проводили, ось тільки будівлю давно вже перепрофілювали.

Дні диско в Боугані давно минули.

— Як там поживає ваша жіночка-дамочка, містере Г.?

— Дуже добре, Томмі, а чом би то їй мало бути недобре?

Посмішка в Альбіноса вмить стала напружена, і Мен злякався. І замислився.

— Та просто питаю, містере Г.

— Що ж, спасибі, що спитав, Томмі. Я передам їй твої вітання.

Його очі на мить заволокло пеленою, а тоді коридор загнувся, крутнувся й вивів їх у тьмяно освітлену нору, загуслу від тихих опівнічних голосів.

Це — ресторан «На вечерю» Томмі.

Тут, у Боугані, здибаються сильні світу сього.

Уздовж стін зали стоять лави, підбиті червоним оксамитом. На лавах сидять дебелі хлопаки з важкими щелепами, вдячні за такі півпотемки. Це — місцеві купці, охочі до лаку для волосся, міцної випивки та насичених жирів.

— Пиворізи та баболюби всі до одного, — кинув Логан достатньо голосно, аби ті, хто хоче почути, почули.

По той бік зали було видно вишуканий бар із мідними ручками. Логан велично поплив по лакованому паркету туди, а Томмі-Мен кинувся, аби його випередити, й пірнув під дверцята бару, показавши свій горбик, який заробив, ревно вишуровуючи паркет. Він схопив рушник і поквапом заново витер шинквас там, де щоночі сідав Логан.

— Ти там уже рівчак вичовгав, Томмі.

Логан скинув пальто й повісив на гачок під ручкою бару. Тут усі й побачили перламутрове руків’я шкальпера з бірюзовою інкрустацією: Цибатий його зумисне заткнув за пояс так, аби, коли піджак задереться, ніж привертав увагу. Він пригладив мохер свого італьського костюма і смикнув ниточку, що вибилася. Мрійливо провів великим пальцем по гострій, як у суперзірки, вилиці.

— То що, Томмі, все, як завжди?

Отут Мен таки стрепенувся.

— Я питаю, чи ходять тут слихи, Томмі.

— А, зводи та переводи, та як завжди, містере Гартнетте.

— Так?

— Хто на кого зуб точе. Хто до кого піддобряється. Хто до чого доскакався.

Логан перехилився через шинквас і трохи знизив голос.

— А ззовні, про Велику Пустку, доходять зводи та переводи, Томмі?

Мен прекрасно знав, про що Логанові йдеться — поговір уже пішов.

— То ви, знач, чули про ті зводи та переводи?

— Це ж про які, Томмі?

— Та про такого собі… одного, якого там бачили.

— Скажи ім’я, Томмі.

— Та то пусті балаки, містере Гартнетте.

— Скажи.

— То просто ім’я, містере Гартнетте.

— Скажи, Томмі.

Мен крутнувся, оглядаючи кімнату: нерви в нього ні к чорту.

— Ґант Бродрік, — сказав він.

Логан, передразнюючи Мена, аж затремтів, як те дівчисько, а тоді затарабанив пальцями по шинквасу, вистукуючи швидку мелодію.

— Спочатку К’юзаки, тепер ще й Ґант, — промовив він. — Мабуть, у минулому житті я капітально обісрався. Як думаєш, Томе?

Томмі-Мен усміхнувся і зітхнув.

— Може, і в цьому житті, пане Г.?

— А ти в нас зухвалець, Томмі. Молодець.

Мен, наскільки зумів, прояснішав.

— Шо, жижки трясуться, сер?

— Трясуться, та не від того, Томмі.

Мен повісив на цвяшок ганчірочку, якою витирав шинквас, і свиснув, не дуже вдало симулюючи легковажність. Його обличчя відображало настрої в залі, всі течії й нюанси розмов, які вирували навколо. Для Логана він став барометром міських настроїв. Боуган розкусити не так просто. Це місце відрізане від світу й затяте, та й до того ж ми схильні до вибухів гніву й веселощів, а тому непередбачувані. Мен нервово тарабанив по паркету носаком черевика, але тримався бадьоро.

— Ну, в чому турботи будем топити, містере Гартнетте?

Логан на мить замислився. Він підвів погляд на вентилятор під стелею, що стоїчно рубав блакитний дим.

— Подай-но мені тузин тих твоїх устриць, — сказав, — і чесну мірку «Джона Джеймсона».

Мен схвально кивнув і взявся за роботу.

— Жити треба на повну, містере Гартнетте.

— Точно, Томмі. Інакше яка різниця між нами й худобою на полях?

Повернення Ґанта

Цей зухвалий, обурений скрип — це боуганський естакад-потяг на останньому повороті на вулицю де Валери[1]. Естакад-потяг біг зміїним вигином вулиці, і його вікна по дорозі до центру блимали тьмяним жовтим світлом. Основний відтинок дороги був безлюдний, стояла тиха ніч, ані вітерець не шелесне. Тихо було й у вагоні, де сидів Ґант. Через ряд від нього сиділи дві слізливі повійниці — десь із півночі, з по-кошачому вигнутими вилицями, а попереду — пияцюга в замацаному комбінезоні Муніципалітету. Перед світанком, наприкінці дороги, в естакад-потязі йому завжди ставало сумно, і це не змінилося. Транспорт скреготав, ніби з нього душу виймали. Коли сидиш сам самотою, поринувши в поетичні думи, то тебе цей