Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

— Маємо піти до Розбійницького дому й запитати, чи не захоче новенький погратися з нами в хованки або позмагатися на велосипедах.

— А не ліпше запитати Туне й Еллен? — запропонував Кнут.

Кнутові дуже подобалася Еллен, і йому кортіло, щоб Еллен сиділа на велосипеді позад нього, тримаючись за сідло. Якщо ж до них приєднається Йорґен, то хтозна, чи не захоче Еллен кататися з ним. Кнут усеньку ніч не спав, тільки й думав про такий варіант. Тому й бовкнув, ніби в Йорґена страхітливо великі шпарини між зубами.

— Ні, на це мало часу, — заперечила Анна.

— Чому неодмінно треба кликати Йорґена? — не поступався Кнут, підійшовши впритул до Анни.

— Бо новачкові завжди важко в новому товаристві…

Ніхто більше не суперечив, друзі давно навчилися приязно ставитися до новеньких.

Вони залишили велосипеди під дубом, а самі подалися до Розбійницького дому. Раніше вони завжди перелазили через паркан, але сьогодні увійшли до саду через браму. Почувалися трохи насторожено, не звикли, що там хтось живе.

До будинку через сад вела стежина. Ось нею вони й попрямували: попереду — Анна, а за нею — Ейнар, Кнут і Даґ. Останньою у вервечці тупцяла Беата.

— Уявляєте, як воно — мешкати в Розбійницькому домі, — озвалася вона.

На душі було мулько, хтозна, може, там досі водилися примари й жив однорукий бандит?

Підійшовши до будинку, друзі піднялися сходами. Анна стала під дверима, решта з’юрмилася за її спиною. Друзі на мить розгубилися й перезирнулися — на дверях не було дзвінка.

— Може, вони тут і не живуть, — засумнівався Кнут.

— Та онде його велосипед, — завважив Ейнар.

— Тс-с! — цитьнула на всіх Анна.

— Тс-с, тс-с, — повторили всі за нею. — Тс-с!

Анна тричі постукала.

Рип-скрип, долинуло зсередини, двері відчинилися і на поріг вийшов Йорґен Рюґе у футболці в синьо-червону смужку.

Анна так налякалася, що відступила крок назад, і… зі сходів скотилася Беата, яка стояла останньою.

Анна саме хотіла розповісти свіжий анекдот, почутий від старшого брата Уле, щоб усі засміялися і визнали її страшенно дотепною. А тут на, маєш тобі — Беата гепнулася! Навколо запала тиша, тож Анна не наважилася випхатися наперед зі своїм анекдотом. Вона густо зашарілася, озирнулася на друзів, сподіваючись, що хтось із них озветься перший, однак усім наче заціпило. Ген позаду стояла Беата й заворожено витріщалася на Йорґена.

Невже вона також закохалася у нього?

Анна вже розтулила рота, щоб таки розповісти анекдот, уже й першу фразу вимовила: «Що спільного…», однак вимовила так тихо, що на слові «спільного» голос їй зірвався, і тут відразу озвався Кнут:

— Хочеш поганяти з нами на великах?

Ніхто не почув перших Анниних слів, і вона принишкла, ніби й не казала нічого. Лише Беата допитувалася:

— Що ти хотіла сказати, Анно?

— Цить! — шикнула на неї Анна, боячись пропустити хоч одне Йорґенове слово.

— Залюбки! — погодився Йорґен. — А де решта дівчат?

— Ти про Туне й Еллен запитуєш?

— Еге ж.

— Ну, — зам’явся Кнут, позираючи на Анну. — Анна сказала, що…

— Що спільного, — скрикнула нараз Анна, і всі обернулися до неї, — між їжаком, молоком і снігом?

Дітлахи глибоко задумалися, жарт виявився дуже мудрованим.

— Усі вони згортаються…

Ніхто не засміявся, хіба Даґ. А Кнут сказав:

— Зовсім не смішно…

— Жартові ще не кінець.

— Сніг??? — устряла Беата, дотумкала, що сніг не згортається.

— Сніг відгортають, — пояснила Анна. Це й було сенсом жарту…

Отоді й решта збагнула, у чому заковика. Друзі зареготали й визнали анекдот дуже дотепним.

— Вааууу! — вигукнув Ейнар, а Йорґен зміряв Анну довгим, уважним поглядом; мабуть, оцінив її на відмінно.

Доки Йорґен збирався — одягав білий плетений светр і черевики, — діти навперебій заходилися розповідати анекдоти. Але жодний анекдот не міг навіть приблизно конкурувати з Анниним.

Друзі ще трохи постояли на ґанку Розбійницького дому, чекаючи на Йорґена.

— А ти знаєш, що мешкаєш у Розбійницькому домі? — запитав Кнут.

— Ні…

— Розповісти тобі його історію?

— Звичайно!

Раптом у Розбійницькому саду зірвався холодний вітер. Дехто вже й мерзнути почав, щільніше обхоплюючи себе руками.

Уже давно надійшла пора обіду в колі родини — з мамою, татом, братчиками й сестричками. Час спливав так швидко! Однак не пасувало розходитися по домівках саме тоді, як Йорґен вийшов до них гуляти, а Кнут зібрався розповісти історію про Розбійницький сад.

Кнут найбільше знав про Розбійницький сад і Розбійницький дім, бо мав бабусю, яка пам’ятала навіть самого розбійника, бо все своє життя прожила в Кнутовому будинку на першому поверсі. Вона не раз оповідала внукові ту історію, а якось, коли прогулювалася повз сад, навіть бачила примарну постать розбійника між деревами. Після того бабуся уникала гуляти поблизу Розбійницького саду, а тепер, то й зовсім надвір не виходить — дуже їй ноги болять.

Тому майже ніхто не бачив Кнутової бабусі, окрім самого Кнута.

Анна, Беата, Ейнар, Даґ, Кнут і Йорґен подалися углиб саду. Кнут крокував попереду, за ним — вервечкою решта.

— Сядьмо ось тут, — запропонував Кнут, підійшовши до місцинки, де росли трикутником три дерева з величезним валуном посередині. — Сідайте он там! — звелів він, показуючи на землю.

Діти повсідалися колом. Повіяло холодом, небо потемніло, немов перед дощем.

— Наче мжичка моросить, — озвався Ейнар.

— Може, ходімо додому, — пискнула Беата.

— Ні! — рішуче відповіла Анна.

Друзі посідали щільніше й вичікувально глянули на Кнута.

— Гм… — Кнут замислено насупив брови, а тоді поволі мовив: — Одного разу…

Усі принишкли. Кнут розповідав давно відому історію щоразу по-іншому, і ніхто ніколи не знав, як усе було насправді.

— Жила собі одного разу страшенно зла розбійниця. Звали її Гельґа.

— Розбійниця? — здивувався Йорґен.

— Так!

— Саме це й цікаво, — встряла Анна.

— З розбійницями усе набагато цікавіше, нє? — сказав Кнут.

Слухачі закивали головами.

— О, так, — погодився Йорґен.

— Отже, жила собі колись одна страшенно зла розбійниця Гельґа. Мешкала вона у Розбійницькому домі. У цьому домі! — з притиском промовив Кнут, тицяючи пальцем на будинок.

Усі дружно здригнулися й глянули на дім, старий та моторошний. Небо ще більше потемніло. Насунули чорні хмари, здавалося, над Розбійницьким садом ось-ось гримне грім.

— Жила вона разом з батьком та матір’ю, — вів далі Кнут. — І хоч була розбійницею, славилася неймовірною вродою. Вона кохала сина священика.

— Чому вона була розбійницею? — поцікавився Йорґен.

— Слухай далі, — буркнув Кнут і перейшов на зловісний шепіт.

Діти аж схилилися ближче до нього, щоб ліпше чути. Беата міцно трималася за Аннину руку.

— Усі дівчата закохувалися у сина священика, навіть моя бабуся — тоді вона ще була молода. Відбувалося те в давні часи,