Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

слова, що означає «ліловий». Мені також стало відомо, що «бром» має грецьку етимологію й відсилає до огидного слова «сморід». Я поклала собі так: знати ці речі – мій обов’язок! Я запхала грубий червоний том під светр і віднесла його нагору, до своєї лабораторії. Тільки значно пізніше мені впало в око виведене на форзаці ім’я – Г. де Люс. Це була книжка Гаррієт.

Відтоді я завела собі звичку просиджувати за цією книгою кожну вільну хвилину. Траплялися вечори, що я не могла дочекатися, коли всі ляжуть спати. Так я побраталася зі світом, таємно відкритим мені книжкою Гаррієт.

Тут мені тішила серце характеристика всіх лужних металів: металів із казковими назвами на зразок літію й рубідію; лужноземельних, як-от стронцій, барій і радій. Я землі не чула під собою від задоволення, прочитавши, що відкриття радію належить жінці – мадам Кюрі.

Потім ішлося про отруйні гази – фосфін, арсин (один слоїк якого, як повідомлялось, містив смертельну дозу), пероксид нітрогену, сірководнева кислота… І їм не було кінця-краю. Коли я з’ясувала, що в книжці наведено докладні інструкції для створення цих речовин, то почувала себе на сьомому небі.

Щойно я навчилася розуміти хімічні рівняння, подібні до K4FeC6N6 + 2К = 6KCN + Fe (де описано, що відбувається, коли для отримання ціанистого калію жовту кров’яну сіль нагрівають із калієм), переді мною відкрився всесвіт: я ніби натрапила на книгу з рецептами, що раніше належала лісовій чаклунці.

Мої думки безповоротно заполонила й непокоїла одна річ, а саме: яким чином усе на світі, усі творіння – геть-чисто всі! – утримуються воєдино незримими хімічними зв’язками, і за дивну, невимовну розраду мені правило те, що де-небудь, хай навіть на власні очі цього не побачиш на земному падолі, є справжня стабільність.

Спочатку книжка й занедбана лабораторія, яку я виявила ще дитиною, посідали окремі комірки в моєму мозку. Але коли я пов’язала їх між собою, моє життя наповнилося новим сенсом.

Тут, у лабораторії дядька Тара, полиця над полицею стояли книги з хімії, котрі він дбайливо складав, і незабаром мені стало ясно, що, доклавши трохи зусиль, більшість із них я зможу осягнути.

Опісля по моїх зубах були вже й прості експерименти. Я намагалася дотримуватись інструкцій до найменшої букви, звісно, не минулося без вибухів і прикрих запахів, але що менше про це говорити, то краще.

Із часом мої записники помітно грубішали. Моя праця набула більшої витонченості тоді, коли я прозріла таємниці органічної хімії, і мене тішили нововідкриті відомості про те, що так легко можна дістати з природи.

Але найпаче мене вабили отрути.

Вимахуючи бамбуковою тростиною, витягнутою в холі з підставки для парасольок у формі слонячої ноги, щоб розчистити собі шлях серед заростей, я побачила, що тут, на городі, усе було мокре від нічного дощу, а високі стіни із червоної цегли не пропускали достатньо сонячного тепла.

Доводилося продиратись крізь залишки торішньої нескошеної трави, плентаючись уздовж стіни.

Урешті-решт я знайшла те, що шукала, – галявину з яскравими листочками, ясно-червоний полиск яких робив їхні трилисті жмутки легко впізнаваними серед іншого різнотрав’я. Вихопивши бавовняні садові рукавички з-за пояса, де вони були заздалегідь припасовані, й натягнувши їх, я взялась до роботи, голосно насвистуючи на свій манір «Бібіді-бобіді-бу».[8]

Згодом, під прихистком мого sanctum sanctorum – святая святих, – я натрапила на цю чудову фразу в біографії Томаса Джефферсона[9] й перейняла її, – я напихала барвисте листя у скляну реторту, намагаючись не скидати рукавичок, доки це блискуче листя повністю не утрамбувалося в ній. Далі на черзі моя улюблена частина.

Я заткнула реторту й припасувала її з одного боку до колби з окропом, а з іншого – до скляної спірально закрученої рурки-конденсатора, відкритий кінець якої нависав над порожньою мензуркою. Вода вирувала, і я не зводила очей з того, як пара знаходить собі шлях через рурку до реторти з листям. Листя почало закручуватися і м’якшати, коли гаряча пара відкривала крихітні пори, виточуючи олії, що були основою живої рослини.

Я була переконана, що саме так стародавні алхіміки практикували своє мистецтво – вогонь і пара, пара і вогонь. Дистиляція.

Як часто ця справа змушувала мене не тямити себе від радощів!

Дистиляція. Я промовила це слово на повний голос:

– Дистиляція!

Охоплена молитовним тремом, я спостерігала, як пара остуджувалася й поволі збиралася в спірально закрученій рурці. Коли ж перша прозора крапля рідини зависла на вінцях рурки й по якомусь часі з виразним «крап» упала в резервуар, що був напоготові, я аж руки стиснула від захвату.

Вода википіла до решти. Отже, процес завершено. Загасивши вогонь і спершись підборіддям на долоні, я втупилася, мов зачарована, у мензурку, де коїлися дива: рідина розшарувалася на чисту дистильовану воду на дні й жовтувате озерце над нею. Це була видобута з листя ефірна олія, яка мала назву «урусіол» і застосовувалася, окрім усього іншого, у виробництві лаку.

Сягнувши рукою в кишеню джемпера й видобувши звідти блискучий тюбик, що мінився золотою барвою, я рішуче зняла з нього ковпачок, і усмішка заграла на моїх вустах, коли вигулькнуло червоне осердя. Помада Офелії, її перлини й м’ятні карамельки – усе це я потягнула з її шухляди, і моя сестра – міс Хусточка-для-Шмарклів – і не глянула.

Згадавши про ласощі, я не втрималась і запхала одну із цукерок до рота. Яке це задоволення розчавити її на кутніх зубах, голосно хрускаючи!

Осердя помади досить легко виймалося, і я знову запалила спиртівку. Для того щоб перетворити віск на липку масу, треба лише трохи нагріти його. Цікаво, чи так охоче Фелі мастила би рот цією штукою, якби знала, що помаду роблять із риб’ячої луски? Треба ж таке. Може, поділитися з нею? Я вишкірила зуби. Трохи пізніше.

Я надібрала піпеткою ефірної олії, яка коливалась на поверхні води в мензурці. Далі крапля за краплею почала обережно вприскувати її в болітце розталої помади, жваво помішуючи суміш дерев’яною лопаткою.

Зарідке, подумала я. Щоб відновити початкову густину, я дістала з полиці слоїк і додала дрібку бджолиного воску.

Потому мені стали в пригоді рукавички й ливарна форма з-під куль, яку я поцупила в насправді дуже славному музеї вогнепальної зброї в Букшоу.

Дивовижа, чи не так, що діаметр помади точно збігається з розміром кулі сорок п’ятого калібру? Як на мене, корисні відомості, усі нюанси яких будуть предметом моїх роздумів сьогодні ввечері, коли я зручно вмощуся в ліжку. Зараз же в мене є