Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

– Мерзотниця!

– Відьмище! – відказала я, у той час як Офелія, зграбно крутнувшись на підборах, гайнула за двері – доволі спритно, помітила я.

Офелія не забарилась із тим, щоб показати мені, де раки зимують, як і завжди, коли мала на думці поквитатися зі мною. Моя сестра, на відміну від мене, не була схильна до тривалого планування й не знала, що помста має визріти.

Діялося це після обіду. Тільки-но тато повагом вийшов, щоб повернутися до жадібного розглядання колекції марок, Офелія припинила оглядати себе, як допитливий папужка, у срібному ножі для масла, що вона робила останні п’ятнадцять хвилин, і аж надто спокійно відклала його вбік. Без преамбул вона випалила:

– Ти маєш затямити: насправді я тобі не сестра… Як і Дафна. Хоч ми зовсім на тебе не схожі, гадаю, тобі ніколи не спадало на думку, що ти приймачка.

Моя ложка впала з грюкотом.

– Брехня брехнею. Я викапана Гаррієт. Усі так кажуть.

– Вона вибрала тебе в притулку для позашлюбних дітей саме через цю схожість, – виклала Офелія, зобразивши на лиці відразу.

– Як я могла скидатися на неї, якщо вона була доросла жінка, а я дитина? – я маю язика не в кишені.

– Ти їй нагадала її власні дитячі зображення. Боже милостивий, вона навіть принесла їх із собою й підносила до тебе, щоб порівняти.

Я звернулася до Дафни, котра устромила носа в шкіряну палітурку «Замку Отранто».[5]

– Адже ж це брехня, еге ж, Даффі?

– Боюся, що правда, – відповіла Дафна й мляво перегорнула сторінку з тонкого гладенького паперу. – Тато завжди казав, що це буде шоком для тебе. Він змусив нас забожитися, що ми тобі не розповімо принаймні до того часу, коли тобі виповниться одинадцять. Він змусив нас заприсягнутися.

– Зелений шкіряний саквояж… Я бачила його на власні очі, – вела далі Офелія. – Я дивилася, як матуся складає до нього свої дитячі світлини, щоб віднести до притулку. Хоча мені тоді було шість років – чи то неповних сім – я нізащо не забуду її білі-білісінькі пальці… пальці, що лягли на мідні застібки.

Вискочивши з-за столу й ридма ридаючи, я вибігла з кімнати. Насправді я не думала про отруту. У кожному разі до наступного ранку.

Я вкотре переконалась, що все геніальне – просте.

Букшоу був домівкою для нашого роду, роду де Люсів, із давніх-давен. Теперішній будинок у георгіанському стилі побудували на місці автентичного єлизаветинського, який дощенту спалили селяни, запідозривши де Люсів у прихильності до оранжистів. Дарма що ми були ревними католиками протягом чотирьох століть і залишались такими донині, на цей факт розлючені жителі Бішоп-Лейсі не звертали уваги. «Старий дім», як його називали, злизало вогнем, новий же, споруджений замість нього, мав уже понад двісті років.

Відтак Ентоні й Вільям де Люси, наші предки, не порозумілися щодо Кримської війни й зіпсували оригінальний план дому, прибудувавши згодом по крилу: Вільям – східне, а Ентоні – західне.

Кожен усамітнився у своїх володіннях і заборонив іншому й ногою ступати за межу, яка чорною лінією перетинала маєток навпіл від вестибюля через фойє й до вбиральні дворецького, що за дальніми сходами. Дві їхні вікторіанські прибудови із жовтої цегли, котрі обхоплювали будинок, наче зв’язані крила намогильного янгола, на мій погляд, надавали великим вікнам і віконницям у георгіанському стилі, що ними вирізнявся фасад Букшоу, бундючного й здивованого вигляду старої діви, чиє волосся збите в надто тугий вузол.

Наступний із де Люсів Тарквін, або Тар, як його називали, занапастив те, що обіцяло стати блискучою кар’єрою хіміка, унаслідок скандального нервового зриву: його відрахували з Оксфорду того літа, коли королева Вікторія відзначала срібний ювілей.

Тоді ж поблажливий татусь Тара, дбаючи про слабке здоров’я нащадка, не пошкодував коштів на те, щоб обладнати лабораторію на горішньому поверсі східного крила Букшоу. У лабораторії всього вистачало: тут було німецьке скло, німецькі мікроскопи, німецький спектроскоп, мідні хімічні терези з Люцерна й складної форми гейслерова трубка,[6] видута зі скла, що до неї Тар міг приєднувати електричну котушку, вивчаючи процес флюоресценції різноманітних газів.

Мікроскоп Лейтца[7] розмістили на столі біля вікна; його мідний корпус дотепер іскрився теплим блиском, як і того дня, коли його привезли на запряженому поні візку із залізничної станції в Букшоу. Його дзеркало, призначене відсвічувати, можна було нахилити так, щоб спіймати перші бліді промені вранішнього сонця, однак для використання в похмурі дні і в темний період доби його було оснащено парафіновою лампою лондонської фірми Девідсона й К°.

Тут був навіть людський скелет на підставці, обладнаній коліщатами. Цю штукенцію подарував Тарові, щойно йому виповнилося дванадцять, видатний натураліст Френк Бакланд – той самий, чий батько з’їв муміфіковане серце короля Людовіка XIV.

Якщо окинути оком три стіни лабораторії, можна побачити, що від підлоги до стелі їх заповнювали засклені шафи, дві з яких були заставлені рядами хімікатів у скляних аптечних мензурках. На кожній із них було наклеєно ярлик, підписаний акуратним каліграфічним почерком Тара де Люса, котрий, урешті-решт, ухопив Бога за бороду й пережив усіх. Він помер 1928 року в шістдесятирічному віці – посеред цього хімічного царства його мертве тіло й знайшла економка. Він і далі придивлявся неживим оком до чогось в улюбленому Лейтці. Подейкували, що він вивчав розклад першого ступеня п’ятиокису азоту, і якщо взяти це на віру, тоді йому належить перше письмово зафіксоване дослідження реакції, яка згодом призвела до винайдення атомної бомби.

Лабораторію дядька Тара зачинили. Довгі роки вона перебувала в задушливій тиші, припадаючи порохом, доки те, що тато називав «чудернацькими здібностями», не почало проявлятися, і я забажала господарювати там.

Згадка про той дощовий осінній день, коли Хімія увійшла в моє життя, дотепер сповнює мені душу відрадою.

Я напропале видряпувалась на книжкові шафи в бібліотеці, підкорюючи їхні верхівки, як славетна альпіністка, аж раптом моя нога зіслизнула й на підлогу бебехнулася здоровенна книга. Узявши її до рук і розгладжуючи зім’яті сторінки, я вгледіла, що вони рясніють не лише стрічками слів, а й купою малюнків. На декотрих були зображені позбавлені тіла руки, що наливали всілякі рідини в дивовижні за формою скляні посудини, які здавалися мені музичними інструментами з іншого світу.

Книжка мала назву «Основи хімії», і незабаром я довідалася, що «йод» походить від