Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А знаєш, що я відшукав, як був молодший? — запитав мейр.
Я хитнув головою.
— Ставши занадто дорослим для дитячих історійок про амірів, я замислився про більш конкретні речі. Скільки було амірів? Як багато серед них було панів? Скільки коней вони могли послати у збройне протистояння? — він трохи повернувся, щоб оцінити мою реакцію. — Тоді я перебував у Фелтоні. Там є старий атурський мендарій, у якому зберігаються церковні документи на весь північний фарел. Я два дні проглядав їхні книги. І знаєш, що я відшукав?
— Нічого, — сказав я. — Ви нічого не відшукали.
Алверон повернувся до мене. Його лице виражало ретельно стримуваний подив.
— Те саме знайшов я в Університеті, — продовжив я. — Здавалося, ніби хтось прибрав із тамтешніх Архівів відомості про амірів. Звісно, не все. Але надійних подробиць було вкрай мало.
Дивлячись у розумні сірі очі мейра, я бачив, як він швидко доходить власних висновків.
— І хто пішов би на таке? — поцікавився він.
— А хто мав би кращу мотивацію, ніж самі аміри? — промовив я. — Отже, вони досі десь є.
— Звідси і твоє запитання, — Алверон знову рушив, хоч і повільніше, ніж до цього. — Де зараз аміри?
Ми покинули міст і пішли стежкою довкола ставка. На мейровому обличчі відображалася серйозна задума.
— Можеш у це повірити? Те саме спало мені на думку після пошуків у мендарії, — звернувся він до мене. — Я подумав, що аміри могли уникнути суду. Сховатися. Думав, що навіть зараз, коли минуло стільки часу, на світі можуть бути аміри, які діють таємно заради вищого блага.
Я відчув, як у мене в грудях зануртував захват.
— І що ви виявили? — завзято спитав я.
— Виявив? — явно здивувався Алверон. — Нічого. Того року помер мій батько і я став мейром. Я махнув на це рукою як на хлопчачу фантазію, — він поглянув на воду й лебедів, які неквапом пливли. — Та якщо ти знайшов достоту те саме за пів світу звідси… — мейр замовк.
— І дійшов тих самих висновків, ваша милосте.
Алверон повільно кивнув.
— Те, що на світі може бути така важлива таємниця, бентежить, — він окинув поглядом сад біля стін свого маєтку. — Ще й на моїх власних землях. Мені це не подобається, — він знову повернувся до мене. Його погляд став уважним і ясним. — Як, на твою думку, їх можна відшукати?
Я скрушно всміхнувся.
— Як уже зауважили ваша милість, хай як добре в мене підвішений язик і хай яка добра в мене освіта, я ніколи не належатиму до шляхти. Мені бракує зв’язків і ресурсів, щоб дослідити це так ґрунтовно, як хотілося б. Але якби ваше ім’я відчиняло переді мною двері, я міг би здійснити пошуки в багатьох приватних бібліотеках. Міг би діставати доступ до архівів і записів, надто особистих чи надто добре схованих для цензури…
Алверон кивнув, не зводячи погляду з моїх очей.
— Здається, я тебе розумію. Особисто я чимало віддав би, щоб знати правду про цю проблему.
Він відвів погляд: угору здійнявся сміх, що змішався зі звуками кроків. То наближався гурт шляхтичів.
— Ти дав мені чимало їжі для роздумів, — сказав мейр уже тихіше. — Ми обговоримо це знову в більш усамітненій обстановці.
— У який час вам було би зручно зустрітися, ваша милосте?
Алверон зміряв мене довгим задумливим поглядом.
— Прийди до моїх апартаментів сьогодні ввечері. А позаяк я не можу дати відповідь на твоє запитання, дозволь мені натомість запропонувати власне.
— Ваша милосте, запитання я ціную майже так само високо.
Розділ сто тридцять восьмий. Нотатки
Позаяк до моєї зустрічі з мейром лишалося майже п’ять годин, я нарешті дістав змогу зайнятися своїми справами в Нижньому Северені. У кінному підйомнику небо здавалося таким ясним і блакитним, що від його вигляду краялося серце. Із цією думкою я подався до шинку «Чотири ґноти».
Людей у пивниці було небагато, тож не дивно, що шинкар помітив мене, коли я попрямував до задніх сходів.
— Ану постій! — гукнув він ламаною атурською. — Плати! Кімната тіки для людей, хто платить!
Не бажаючи влаштовувати сцену, я підійшов до шинкваса. Шинкар був худим брудним чоловіком із сильним ленаттським акцентом. Я всміхнувся до нього.
— Я просто прийшов до подруги. Ця жінка у третій кімнаті. Довге темне волосся, — я показав рукою, наскільки довге. — Вона ще тут?
— А, — заговорив шинкар, багатозначно поглянувши на мене. — Дівчина. Звати Діней?
Я кивнув, бо знав, що Денна змінює ім’я так само часто, як деякі інші жінки змінюють волосся.
Брудний чолов’яга знову кивнув.
— Так. Гарні темні очі? Вона довго пішла.
У мене обірвалося серце, хоч я й знав, що не варто сподіватися відшукати її тут тепер, коли минуло стільки часу.
— Ви знаєте, куди вона могла податися?
Він коротко, різко реготнув.
— Нє. Ти та всі інші вовки приходять її винюхати. Я міг би продавати вам це знання, шоб заробити грубі гроші. Але нє, без поняття.
— Чи не могла вона зоставити для мене якесь послання? — спитав я, не сподіваючись ні на що по-справжньому. У маєтку Алверона на мене не чекали жоден лист і жодна записка. — Вона очікувала, що я знайду її тут.
— Справді? — глузливо перепитав шинкар, а тоді неначе дещо згадав. — Здається, одна записка знаходиться. Можливо. Я невеликий читач. Хочеш її? — він усміхнувся.
Я кивнув, трохи піднісшись духом.
— Вона пішла без оплати в кімнаті, — зауважив він. — Сімнадцять із половиною грошів.
Я дістав один срібний раунд і показав шинкареві. Той потягнувся за ним, але я поклав монету на стіл і притримав двома пальцями.
Чоловік кинувся в підсобку і зник на п’ять довгих хвилин. Урешті він повернувся, затиснувши в одній долоні щільно складений папірець.
— Я його знайти! — переможно оголосив, помахавши папірцем у мій бік. — Папір тут ні на шо не годиться, крім розпалу.
Я поглянув на папірець і відчув, що мій настрій покращується. Папір було складено в такий самий спосіб, як мій лист, який доставив мідник. Якщо Денна скопіювала цей трюк, то вона, найпевніше, прочитала мого листа й зоставила для мене цю записку. Залишалося сподіватися, що вона підкаже мені, куди Денна поділася. Як її знайти. Я підсунув монету до шинкаря й узяв записку.
Опинившись надворі, я побіг до утоплених дверей, щоб улаштуватися в тіні, бо знав: це найбільш усамітнене місце, яке я знайду на велелюдній вулиці. Я обережно відкрив записку, розгорнув і підсунувся до світла. Там було написано:
Денно!
Я був змушений покинути місто за дорученням від свого покровителя. Мене не буде тут доволі довго, можливо, кілька витків. Це було несподівано й неминуче, бо інакше я неодмінно побачився б із тобою, перш ніж піти.
Шкодую багато про що з того, що сказав під час нашої останньої розмови, і хотів би перепросити за це особисто.
Знайду тебе, коли повернуся.
Твій Квоут
***
Після восьмого дзвона я подався до мейрових апартаментів, облишивши Цезуру. Без неї я почувався дивовижно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
