Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Про золоті монети їй було відомо мало. Кілька разів вона запитувала в бранців-чоловіків, скільки таких монет вони збули та якою була ціна. Дуже часто, визнала Солітер, ті брехали і про кількість, і про вартість.

Бонд намагався якомога менше розповідати їй про те, що було відомо йому самому. Теплі почуття до Солітер та дедалі сильніший чуттєвий потяг ніяк не переплітались із професійними інтересами.

«Срібний метеор» прибув вчасно, і вони з полегшенням знову опинилися в потязі, вирвавшись із похмурого світу великої залізничної станції.

Експрес мчав далі Флоридою — через ліски і драговини, де-не-де розцвічені іспанським мохом; крізь милі й милі цитрусових плантацій.

Уся центральна частина штату була вкрита мохом, що надавало пейзажу похмурого і примарного вигляду. Навіть невеличкі містечка, які вони минали, нагадували висушені скелети через свої висохлі та випалені сонцем, обшиті дошками будиночки. Лише насадження цитрусових, обтяжені стиглими плодами, виглядали зелено й свіжо. Усе інше довкола здавалося висушеним або запеченим.

Дивлячись на похмурі мовчазні вигорілі ліси, Бонд думав про те, що в них не може водитися нічого живого, крім кажанів та скорпіонів, жабоподібних ящірок і павуків «Чорна вдова».

Вони пообідали — й ось уже потяг мчить уздовж Мексиканської затоки, крізь мангрові зарості та острівці пальм, повз безкінечні мотелі та стоянки автофургонів. Бонд нарешті вловив аромат іншої Флориди — Флориди рекламних щитів та розваг; Флориди «Міс «Апельсиновий цвіт» 1954 року».

Вийшли вони у Клірвотері — на останній станції перед Сент-Пітерсбергом. Бонд узяв таксі й назвав адресу: Острів Скарбів, розташований лише за півгодини їзди звідтіля. Була друга година дня, і сонце виблискувало на безхмарному небі. Солітер наполягла на тому, щоби зняти капелюшок з вуаллю.

— Вуаль прилипає мені до обличчя, — поскаржилася. — До того ж навряд чи хтось упізнає мене тут.

Величезний негр із обличчям, поцяткованим віспою, сидів за кермом таксі в момент, коли вони минали перехрестя Парк-стріт та Сентрал-авеню — там, де авеню переходить у дамбу, що веде до Острова Скарбів, споруджену на мілині затоки Бока Сьєґа.

Побачивши профіль Солітер, негр аж рота роззявив од здивування. Скерувавши таксі на узбіччя, він пірнув у найближчу аптеку. Набрав номер у Сент-Пітерсберзі.

— Це «Рябий», — настійливо проказав у слухавку. — Зв’яжіть мене з «Роббером». Це ти, «Роббере»? Слухай мене: «Біґ» у місті! Ти кажеш, ніби щойно говорив із ним, і він у Нью-Йорку? Але ж я щойно бачив його дівулю в таксі у Клірвотері... Еге ж, таксі компанії «Стассен»... Вони поїхали в напрямку дамби. Звісно, я впевнений у цьому — ось тобі хрест! Я не міг помилитися... З чоловіком у синьому костюмі та в сірому «стетсоні»66. Здається, в нього ще є шрам на обличчі. Ти кажеш — їхати за ними? Але ж повторюю тобі — «Біґ» у місті! Слухай! Може, я краще спочатку все перевірю? О’кей, о’кей! «Потрясу» таксиста, перехопивши його, коли він повертатиметься у Клірвотер... О’кей, о’кей! Не нервуйся так! Я не зробив нічого поганого!

Чоловік на прізвисько «Роббер»67 за п’ять хвилин уже зв’язався з Нью-Йорком. Він був попереджений про Бонда, однак не міг зрозуміти, до чого тут Солітер. Розмова з Нью-Йорком не надто прояснила ситуацію, одначе «Роббер» отримав чіткі інструкції.

Поклавши слухавку, він сидів якийсь час, барабанячи пальцями по столу. Десять «штук» за роботу! Йому потрібні двоє людей — це мінус дві «штуки». Залишається ще вісім для нього самого. «Роббер» облизав пересохлі губи і зателефонував у більярдну в Тампі.

Бонд розрахувався з водієм в «Еверґлейдс» і вийшов неподалік зеленої квадратної галявини, з трьох боків оточеної охайними жовто-білими дерев’яними котеджами, що за п’ятдесят ярдів закінчувалася сліпучо-білим піщаним пляжем та морем удалині. Уся Мексиканська затока була тут як на долоні, й дзеркальна гладінь води зливалася на горизонті з безхмарним небом. Разючий контраст порівняно з Лондоном, Нью-Йорком та Джексонвіллем! Бонд пройшов у двері з написом «Службові», а Солітер покірно слідувала за ним. Він натиснув на кнопку з написом «місіс Стівесант, управителька», й одразу ж вийшла зморщена жіночка з підсиненим волоссям, яка ледь помітно посміхнулася їм міцно стуленими губами.

— Чим можу бути вам корисною?

— Тут зупинився містер Лейтер?

— Так; а ви, певно, містер Бріс! Котедж номер один — просто на пляжі. Містер Лейтер вас очікував ще перед обідом. А це.... — й вона крізь пенсне поглянула на Солітер.

— Місіс Бріс, — підказав Бонд.

— А, так… — якось недовірливо озвалася місіс Стівесант. — Якщо ви не проти відразу ж розписатись у реєстраційній книзі, то потім, гадаю, захочете трохи освіжитися після втомливої подорожі. Ваша повна адреса, будь ласка! Дякую!

Потім вона повела їх цементованою доріжкою до останнього котеджу наліво. Постукала, і на порозі відразу ж виник Лейтер. Бонд приготувався до теплого прийому, однак Лейтер, вочевидь, був неабияк вражений, побачивши його: так і застиг із роззявленим ротом. Пісочного кольору волосся Лейтера, при коренях усе ще чорне від фарби, стирчало навсібіч, мов солома.

— Гадаю, ви незнайомі з моєю дружиною, — озвався першим Бонд.

— Ні, ні... тобто так! Як поживаєте?

Здається, Лейтер усе ще не міг отямитися. Забувши про Солітер, він мало не силоміць втягнув Бонда в кімнату. Останньої миті згадав про дівчину, схопив і її за руку та потягнув до дверей, з такою силою зачинивши їх ногою перед носом місіс Стівесант, що та, тільки-но розпочавши фразу «Сподіваюся, вам сподобається...», різко урвала її на слові «перебування».

Але й у кімнаті Лейтер усе ще не міг прийти до тями. Він стояв, тупо переводячи погляд з Бонда на Солітер.

У маленькому холі Бонд поставив валізу на підлогу. Там було двоє дверей. Він розчахнув ті, що справа, і пропустив уперед Солітер. Це була маленька вітальня, що опоясувала котедж, — із видом на море. У ній стояли дуже милі пляжні бамбукові крісла, покриті мікропоркою та оббиті китайським шовком із великими червоними квітами та зеленим листям. На підлозі лежали циновки з пальмового листя. Стіни були ніжно-блакитними — відтінку качиного яйця, — і на кожній тропічна квітка в бамбуковій рамі. У центрі кімнати стояв великий бамбуковий стіл зі скляним верхом, що за формою нагадував барабан. На ньому — ваза з квітами та білий телефон. Широкі вікна кімнати виходили на море. Двері справа вели прямо на пляж. Білі пластикові жалюзі були напівопущені, затіняючи кімнату від сліпучого сонячного світла, відбитого білим піском.

Бонд та Солітер плюхнулись у крісла. Бонд, запаливши сигарету, кинув пачку і запальничку на стіл.

Раптом задзвонив телефон. Лейтер нарешті вийшов із заціпеніння й