Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

поруч з іншими, на яких виднівся напис «Стороннім вхід заборонено», — певно, службовий вхід. Група чоловіків у робочих комбінезонах за одним із брудних, заставлених пляшками столиків зиркнула на них і продовжила неголосну розмову. Залізнична ремонтна бригада, здогадався Бонд.

Справа від входу розміщувалися чотири тісні кабінки. В одну з них і прослизнули Бонд та Солітер. Вони похмуро поглянули в заяложене меню.

Невдовзі до них лінивою ходою підійшла одна з офіціанток і зупинилася біля перегородки, витріщившись на сукню Солітер.

— Апельсиновий сік, кава, яєчня-бовтанка — дві пор­ції, — коротко сказав Бонд.

— ОК, — озвалася дівчина. Її черевики летаргічно зачовгали підлогою: так само неквапно вона пішла геть.

— Яйця мають бути змішані з молоком, — крикнув їй навздогін Бонд. — В Америці неможливо їсти збовтані яйця: вони виглядають просто огидно без шкаралупи, збиті у чайному горняткові — так, як оце роблять тут. Бозна-де вони такого навчилися: певно, у німців. А кава американська — найгірша у світі; навіть гірша, ніж в Англії. Але гадаю, хоч апельсиновий сік вони не зіпсують. Усе-таки ми на Флориді!

І раптом у нього погіршився настрій, коли він подумав про чотиригодинне очікування у цій брудній та незатишній забігайлівці.

— Усі в Америці зайняті тепер зароблянням грошей, — зауважила Солітер. — А це завжди погано для клієнтів. Усе, що людям потрібно, — якнайшвидше зідрати долар і викинути тебе на вулицю. Зачекайте-но, поки ми прибудемо на узбережжя. Флорида — найбільший висмоктувач грошей на землі. Місце, куди ми вирушаємо, висмоктує їх з маленької людини. Але так їй і треба — вона ж бо їде туди помирати і не зможе прихопити своє добро на той світ.

— Заради Бога! — вигукнув Бонд. — То що це за місце?

— У Сент-Пітерсберзі майже кожен — потенційний покійник, — пояснила Солітер. — Це — Велике Американське Кладовище. Коли банківський службовець, поштовий клерк чи залізничний провідник досягає

60 років, він затискає в кулачок пенсію чи щорічну ренту та їде в Сент-Пітерсберг, щоб насолодитися там кількома сонячними роками перед смертю. Тому цю місцину ще називають Саншайн-Сіті, тобто містом Сонця. Погода там така хороша, що в дні, коли нема сонця, місцеву газету «Індепендент» роздають безкоштовно. Зазвичай таке буває три чи чотири рази на рік, і це — чудова реклама газеті. Спати тут лягають о дев’ятій вечора, не пізніше, а вдень старі, зібравшись зграйками, грають у шафлборд59 чи бридж. У місті є навіть кілька бейсбольних команд: одна з них називається «Малята», а інша «Козенята», і всім їм — не менше сімдесяти п’яти! Іноді вони ще грають у кеглі, але більшість часу проводять, розтікшись аморфною масою на так званих «вуличних диванах». Гріються на сонечку, пліткують та дрімають. І разом становлять жахливе видовище — усі ці старигани в окулярах, зі вставними щелепами та слуховими апаратами!

— Звучить похмуро, — зауважив Бонд. — І чому, в біса, «Містер Біґ» обрав саме це місто для своєї штаб-квартири?

— Бо воно ідеальне для цього, — серйозно відповіла Солітер. — Там практично нема злочинності — за винятком шахрайства у бридж чи канасту60. І дуже мало поліції. Там є чималий відділ берегової охорони, але вони опікуються переважно контрабандою між Тампою та Кубою, а також незаконним виловом губок у Тарпон Спрінґз.

Я достеменно не знаю, чим саме «Біґ» займається; відомо лише, що там у нього є агент на прізвисько «Роббер». Гадаю, це щось, пов’язане з Кубою, — замислено додала вона. — Й, можливо, дотичне до комунізму. Гадаю, Кубу фінансують з Гарлему, і вона має «червоних» агентів по всьому Карибському басейну.

— Так чи інакше, — продовжила Солітер, — але Сент-Пітерсберг, імовірно, найневинніше місто Америки; тут усе «просто» і «мило». Це свого роду «Ресторіум»61 — громадський профілакторій для алкоголіків. Правда, для дуже старих, — розсміялася вона. — Й гадаю, вони вже нічим не загрожують суспільству. Тобі там сподобається, — лукаво посміхнулася Солітер. — Можливо, захочеш там поселитись і також перетворитися на «олдстера»62. Це справді величне слово в тому світі — «олдстер»!

— Боже збав! — палко озвався Бонд. — Це мені нагадує наші Борнмут63 або Торкі64 — але в мільйон разів гірше. Сподіваюся, ми не вступимо у перестрілку з «Роббером» та його друзями — бо тоді явно допоможемо кільком сотням отаких «олдстерів» швидше потрапити на кладовище — через серцевий напад. Невже в цій місцині зовсім нема молоді?

— Чому ж нема — є, — розсміялася Солітер. — Купа! І все це — місцеві жителі, які вигрібають гроші з кишень стариганів: наприклад, ті, хто тримає мотелі та кемпінги. Можна також заробити купу грошей, організовуючи турніри бінго65. Я буду твоєю «заманювачкою» — дівчиною, котра приваблює простаків. Любий містере Бонд, — вона схопила його за руку, — чи не оселишся ти зі мною в Сент-Пітерсберзі, щоби гідно зістаритися там разом?

Бонд відкинувся на стільці та критичним оком глянув на неї.

— Спочатку хочу трохи пожити з тобою негідно, — сказав він, посміхаючись. — Гадаю, мені це краще вдасться. Однак мене цілком влаштовує, що всі там лягають спати перед дев’ятою.

Ув її очах стрибали бісики, коли вона поглянула на Бонда. Солітер забрала свою руку, коли врешті принесли сніданок.

— Так, — озвалася вона. — Це буде справді чудово: ти лягатимеш спати о дев’ятій, а я чорним входом тихенько вислизатиму на вулицю і гратиму в бейсбол із «Малятами» та «Козенятами».

Сніданок був саме таким, як і передбачав Бонд, — нікудишнім.

Вони розрахувались і попрямували у зал очікування.

Зійшло сонце, і його яскраві промені ринули крізь брудну віконну решітку в склепінчастий зал. Бонд із дів­чиною просиділи в кутку приміщення аж до прибуття «Срібного метеора», і Бонд засипав Солітер питаннями про «Містера Біґа» та про все, пов’язане з його темними справами.

Час од часу він записував дату або те чи інше прізвище, але дівчина змогла мало що додати до того, що йому і так було відомо. Солітер мала власну квартирку в тому ж будинку, що й «Біґ», і впродовж останнього року була фактично його бранкою. Її супроводжували дві кремезні негритянки-«компаньйонки», і їй не дозволяли виходити з дому без супроводу.

Періодично Солітер приводили в кабінет до «Містера Біґа», де той прийняв і Бонда. Здебільшого їй веліли засвідчити правдивість слів чоловіка чи жінки, прив’язаних до стільця. Вона змінювала свої свідчення залежно від суб’єктивних відчуттів — від того, хорошою чи поганою людиною видавався їй бранець. Знала, що від її вердикту залежало життя людини — але дівчині було байдуже, якщо ця людина здавалась їй поганою. Білих серед них було мало.

Бонд коротко занотував деякі дати та імена.

Усе, що вона розповіла, допомогло йому краще уявити цього могутнього та енергійного чоловіка, безжального