Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

хто побачив зубчасту лінію таємничих конусів та вершин попереду, і його крик змусив усіх кинутися до ілюмінаторів. Попри високу швидкість літака, складалося враження, що гори не наближалися взагалі, здавалося, що вони страшенно далеко, а видно їх лише завдяки неймовірній висоті. Але з часом вони похмурими масивами почали заступати західну частину обрію, і ми змогли роздивитися голі, позбавлені рослинності, темні вершини. Нас охопило незвичайне відчуття дива, навіяне спогляданням цих залитих рожевим антарктичним світлом велетнів на тлі хмар крижаного пилу, що мінилися усіма барвами веселки. У цьому видовищі був якийсь натяк на вічну глибоку таємницю і обіцянку її відкрити. За цими позбавленими життя жахливими хребтами, здавалося, були розчахнені зловісні ворота до заборонених сфер підсвідомого і безодень давніх часів, простору та вимірів, не відомих раніше людині. Я не міг не відчувати присутності чогось лихого — гір божевілля, чиї далекі схили здіймалися над прірвою, за якою не було вже нічого. Огортаючи вершини, напівпрозорий серпанок хмар наче шепотів про значно більшу від земних просторів невимовну позамежність, а водночас нагадував про віддаленість, окремішність, спустошеність і вічну смерть неходженого і неосяжного південного світу.

Молодий Денфорт звернув нашу увагу на цікаву особливість обрисів гірських вершин — складалося враження, що їх обліпили правильної форми куби; про них згадував Лейк, порівнюючи з примарними руїнами первісних храмів на оповитих хмарами гірських вершинах в Азії, дивних і загадкових, як на полотнах Реріха. І справді, було щось реріхівське в цьому неземному континенті з його верховинними таємницями. Я вперше відчув це у жовтні, побачивши здаля Землю Вікторії, а зараз мої тодішні почуття ожили з новою силою. У підсвідомості почали вимальовуватися доісторичні міфічні образи; як нагадував цей мертвий простір сумнозвісне плато Ленґ із прадавніх манускриптів! Дослідники міфології вважають, що це плато розташоване десь у Центральній Азії, однак родова пам’ять людства — або його попередників — сягає давніх давен, і цілком можливо, що деякі легенди беруть початок у землях, горах і страхітливих храмах, які існували ще за тих часів, коли не було ані самої Азії, ані будь-якої відомої нам людської цивілізації. Найсміливіші містики натякали, що уривки з Пнакотикських рукописів [100]були написані ще до плейстоцену[101], і припускали, що послідовники Тсатоґґуа, як і він сам, не були людьми. Але хай там де і коли існував Ленґ, це було не те місце, куди я хотів би потрапити. Не вабила мене і перспектива опинитися поблизу тієї землі, що породила дивовижних архейських монстрів, про яких нещодавно згадував Лейк. Тієї миті я пошкодував, що колись читав страхітливий Некрономікон і вів тривалі бесіди з університетським фольклористом Вілмартом, людиною ерудованою, але неприємною.

Цей настрій не міг не погіршити мого і так неприхильного ставлення до дивних міражів, що завдяки мінливому світлу поставали перед нашими очима, коли ми наближалися до гірських хребтів і вже можна було розрізнити нерівну поверхню передгір’я. За минулі тижні я бачив десятки полярних міражів, і окремі з них не поступалися нинішньому яскравістю і неймовірною правдоподібністю, однак цей останній був чимось новим, ніс у собі якусь приховану загрозу, і я здригнувся вже від самого вигляду нескінченного лабіринту фантастичних стін, веж і мінаретів, створених сніговим пилом над нашими головами.

Здавалося, що перед нами лежить велетенське місто, побудоване за канонами невідомої людству архітектури; пропорції чорних як ніч конструкцій свідчили про дивовижне спотворення законів геометрії і були химернішими за будь-який гротеск, породжений похмурою ексцентричністю. Були там зрізані конуси із зазубреними краями та колонами на вершинах, подекуди роздутими і накритими тонкими зубчастими дисками; поруч із ними розташувалися дивні пласкі фігури, що складалися з численних прямокутних плит, або з круглих пластин, або з п’ятикутних зірок, що накладалися одна на одну. Там були складені конуси та піраміди, декотрі переходили у циліндри, куби або зрізані конуси й піраміди, а часом навіть у гостроверхі шпилі, що дивним чином купчилися групами по п’ять у кожній. Усі ці складні конструкції, неначе породжені маренням, сполучалися на запаморочливій висоті трубчастими містками. Міражі такого масштабу викликали побожний страх і пригнічували несусвітніми розмірами. Подібні міражі не були чимось цілком новим, щось схоже у 1820 році спостерігав і навіть замалював арктичний китобій Скорсбі[102], але тут і зараз міраж виглядав моторошно: дивлячись на темну стіну незнайомих гір попереду, ми не забували, які дивні відкриття зробили тут наші друзі, а також не виключали того, що з ними, тобто з більшою частиною нашої експедиції, могло трапитися лихо, а тому цілком природно, що у міражі нам вбачалися потаємна загроза і безмежне зло.

Я зрадів, коли міраж почав зникати, хоча під час цього процесу зловісні башти і конуси набували ще відразливіших і нелюдських форм. Коли міраж розтанув і перетворився на легкий серпанок, ми знову звернули погляди на землю, усвідомивши, що політ наближається до завершення. Незнайомі гори попереду сягали запаморочливих висот, наче страхітлива цитадель гігантів, а їх дивну геометричну правильність тепер загрозливо чітко помічало навіть неозброєне око. Ми вже летіли над найнижчими передгір’ями і серед снігу, льоду і голої землі побачили дві темні плями, в яких розпізнали табір Лейка і місце бурових робіт. За п’ять-шість миль здіймалися вищі передгір’я, утворюючи окреме гірське пасмо, що чітко виділялося на тлі вищого за Гімалаї ланцюга гірських вершин. Нарешті Роупс — студент, що підмінив Мактая за штурвалом літака — почав знижуватись і спрямував машину до великої плями ліворуч, де, на нашу думку, був табір Лейка. Поки він керував літаком, Мактай відправив останнє не цензуроване послання, яке світ отримав від нашої експедиції.

Гадаю, усі читали короткі скупі звіти про заключну частину нашої експедиції. За кілька годин після посадки ми доволі стримано повідомили про трагедію, внаслідок якої вся група Лейка загинула минулого дня або вночі, коли над цим місцем пролетів буревій. Померло одинадцятеро людей, молодий Гедні зник безвісти. Люди пробачили нам відсутність подробиць, розуміючи, що це було наслідком шоку від трагедії, і повірили, коли ми пояснили, що неможливо було перевезти всі одинадцять тіл, їх надто понівечило шквальним вітром. Я гордий, що навіть у хвилини розпачу та потрясіння, охоплені невимовним жахом, ми змогли вберегти людей від страхітливої правди. А найбільшої ваги набуває те, про що ми не посміли розповісти — я мовчав би і зараз, якби не потреба застерегти інших від безіменного мороку.

Буревій і справді спричинив страшну руйнацію. Є величезні сумніви щодо того, чи пощастило б людям вижити, якби не втручання в їхню долю чогось іще. Наша експедиція ще не знала настільки лютого буревію, здатного несамовито жбурляти цілі крижані брили. Один ангар для літака — схоже, тут не зуміли підготуватися до стихії як слід — був стертий на порох, а бурова вишка на віддаленій ділянці геть потрощена. Відкриті металеві частини літаків і бурової техніки віхола відшліфувала до блиску, а два невеликі намети були повалені на землю, незважаючи на захисні стіни. З дерев’яних поверхонь зійшла геть уся фарба, натомість лишилося безліч подряпин, усі стежини замело снігом. До того ж ми не знайшли жодного цілого тіла давньої істоти, яке можна було б забрати із собою. Щоправда, серед великої купи