Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Звісно, Лейк не відкидав і припущення про те, що на докембрійському камені могла залишити сліди менш розвинена істота, аніж ті, що були тепер в його розпорядженні, однак він одразу ж відкинув цю думку, взявши до уваги більш складну будову, аніж у старіших викопних. Усе свідчило не так про поступ еволюції, як про занепад. Розміри псевдоноги у пізнішої особини стали меншими, а форма і будова — грубішими, спростилися. Більше того, нервові волокна та органи щойно обстеженої істоти свідчили, що вона зазнала регресу порівняно з більш складними формами — у ній переважали атрофовані та рудиментарні органи. Загалом, для остаточних висновків бракувало інформації, а тому, шукаючи тимчасову назву, Лейк звернувся до міфології і жартома назвав знайдених істот «Старшими».

Десь о пів на третю ночі Лейк вирішив припинити роботу і трохи відпочити, накрив розітнуту особину брезентом, вийшов з намету-лабораторії і з новою цікавістю оглянув неушкоджені екземпляри. Під променями невтомного антарктичного сонця вони дещо розм’якли, паростки на головах і кілька трубочок почали розгинатися, однак Лейк не бачив у цьому нічого страшного, адже процес розпаду при мінусовій температурі не міг бути швидким. Однак він поклав цілі екземпляри ближче один до одного і накрив запасним наметом, щоб уберегти від прямих сонячних променів. До того ж це послаблювало неприємний ядучий запах, який так дошкуляв собакам — вони відчували його навіть на значній відстані від снігових стін, які ставали дедалі вищими, адже над їх спорудженням трудилося щораз більше людей. З огляду на потужні вітри з гір, які, здавалося, готуються завдати нищівного удару по дослідниках, Лейк притиснув краї намету важкими сніговими брилами. Усвідомлюючи, якими лютими бувають антарктичні буревії, вся експедиція під керівництвом Етвуда продовжувала почату раніше роботу з укріплення снігом наметів, загороди для собак і похапцем споруджених укрить для літаків. Ці останні мали недостатньо високі стіни, їх будували нашвидкуруч, і Лейк кинув усю робочу силу на вирішення цього надважливого завдання.

Після четвертої години Лейк дав команду закінчувати і порадив усім іти відпочивати, щойно стіни укриття стануть хоч трохи вищими. Він перекинувся по радіо кількома теплими словами з Пебоді, якому подякував за чудовий винахід, без якого йому навряд чи пощастило б зробити відкриття. Етвуд також по-дружньому попрощався з нами. Я ще раз привітав Лейка і визнав, що він був правий, коли збирався вирушити на захід. Домовилися про зв’язок о десятій ранку. Якщо на той час вітер стихне, Лейк пришле за нами літак. Перед самим сном я надіслав останнє повідомлення на «Аркгем», розпорядившись передавати новини у зовнішній світ з великою обережністю, адже докладна інформація здавалася доволі приголомшливою і, якщо її не подати належним чином, могла спричинити недовіру.

III

Гадаю, що того ранку ніхто з нас не міг міцно спати: надто хвилювали новини про знахідку Лейка, а ще ж і з нечуваною силою лютував вітер. Його шалені пориви мимохіть змушували замислюватись, наскільки важче було на базі у Лейка, просто біля підніжжя височенних загадкових піків, які виплекали цей страшний буревій і кинули його проти нас. О десятій Мактай уже не спав і намагався викликати Лейка по радіо, як домовлялися, однак цьому завадили електричні розряди в атмосфері. Втім, нам пощастило переговорити з «Аркгемом», і Дуглас повідомив, що він так само марно намагався вийти з Лейком на зв’язок. Він нічого не знав про бурю — у затоці Мак-Мердо було спокійно; у нас же вітер не стихав.

Увесь день ми провели біля приймача, нетерпляче прислухаючись і намагаючись час від часу зв’язатися з Лейком, але марно. Близько полудня із заходу налетів такий шквал, що змусив нас побоюватися за безпеку власного табору.

Та поступово вітер ущух і лише близько другої дня знову почав дути, але не так скажено. Після третьої стало уже зовсім тихо, і ми з подвоєною енергією відновили спроби зв’язатися з Лейком по радіо, міркуючи, що у нього чотири літаки з короткохвильовими радіостанціями високого класу; ми навіть не припускали можливості того, що всі передавачі можуть одночасно вийти з ладу. Проте в ефірі панувала мертва тиша, і, уявляючи, якої шаленої сили могли там бути вітри, ми не могли не думати про найгірше.

Близько шостої вечора наш страх досяг кульмінації, і, порадившись по радіо з Дугласом і Торфіннссеном, я вирішив почати діяти. П’ятий літак, який ми лишили у затоці Мак-Мердо під наглядом Шермана та двох матросів, перебував у повній готовності до негайного вильоту, і було схоже на те, що його час настав. Я викликав Шермана по радіо і наказав йому невідкладно вилітати до мене на південну базу разом із обома матросами — на ту хвилину метеоумови стали цілком задовільними. Потім ми обговорили склад пошукової групи і вирішили включити до неї всіх наявних людей, а також прихопити із собою сани й собак. Навіть такий вантаж не був би важким для величезного літака, збудованого на спеціальне замовлення для перевезення громіздких машин. Час від часу я викликав Лейка по радіо, але марно.

О пів на восьму Шерман разом із матросами Гуннарссоном і Ларсеном піднялися у повітря і впродовж польоту кілька разів доповідали, що у них усе нормально. Вони прилетіли на базу опівночі, і ми почали радитись, як нам діяти далі. Було ризиковано летіти над Антарктикою одним літаком, не маючи проміжних баз, однак ніхто не відступив перед можливими труднощами. Близько другої ночі ми лягли відпочити, переправивши у літак частину вантажу, але вже за чотири години піднялися, аби закінчити пакувати і вантажити все необхідне.

П’ятого січня о сьомій п’ятнадцять ранку ми почали переліт у північно-західному напрямку — вів літак Мактай, на борту було ще десятеро людей, семеро собак, сани, пальне, запас продовольства та інші потрібні речі, включно з рацією. День був ясний, тихий, температура доволі помірна, тож не варто було очікувати якихось труднощів на шляху до вказаних Лейком координат. Проте нас не полишало передчуття чогось лихого: чи знайдемо ми когось у кінці подорожі? А якщо ні? На постійні виклики по радіо ніхто не відповідав.

У моїй пам’яті назавжди закарбувалася кожна мить цього перельоту упродовж чотирьох з половиною годин, які відіграли доленосну роль у моєму житті. Саме тоді, маючи п’ятдесят чотири роки, я втратив мир і спокій, притаманні людині зі здоровим глуздом, тому, хто живе у злагоді з Природою та її законами. Відтоді ми вдесятьох — а особливо я і Денфорт, студент нашого університету — були змушені мати справу з потворним світом потаємного жаху, і ніщо не зітре його з нашої пам’яті, як ніщо не змусить поділитися з людством своїми тривогами. Газети надрукували бюлетені з борту літака, в яких ми повідомляли про безпосадковий переліт, про підступні пориви вітру у верхніх шарах атмосфери, про сліди буріння і вибухів на поверхні, які залишив Лейк три дні тому; про загадкові снігові циліндри, гнані вітром по безмежній крижаній рівнині — їх помічали і Амундсен з Бердом. А потім настала мить, коли ми не могли передавати почуття словами, придатними для преси, а ще пізніше нам довелося запровадити жорстку цензуру.

Матрос Ларсен був першим,