Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

Трохи призвичаївшись у святковрму натовпі, Максим згадав про Корзо і його веселий настрій спохмурнів. Він забігав очима по натовпу, але розпізнати в комусь з чоловіків Корзо так і не зміг. Тривога знову наповнила його серце, і він став озиратися, боячись підступу. Але раптом залунали якісь заклики і веселий різнобарвний потік люду рушив у бік капища, підхопивши з собою і Максима.

Так близько біля капища Максим ще не бував. Полюючи на дичину, він старався обходити його, бо ще здалеку бачив, що там завжди є озброєна охорона, і наражати себе на зайві неприємності йому не хотілося. Капище являло собою побудовану колом приземисту споруду, криту акуратно підстриженою солом’яною стріхою. Вікон не спостерігалося, були лише чотири дверні отвори, що виходили на майданчики, які були обставлені різьбленими статуями жінок, що тримали на руках різних маленьких тваринок, або кошики з плодами фруктів, ягід чи овочів. Посеред майданчиків стояли кам’яні мангали, в яких горів жертовний вогонь, і були вони розміщені, як запримітив Максим, строго за сторонами світу. На північному майданчику він упізнав Ярона, той дбав, щоб жертовний вогонь не згасав, а весь час витанцьовував свій ритуальний танок. Хлопці обмінялися жестами привітання, розуміючи, що під час церемонії не дозволять собі більшого. Максим також звернув увагу, що до капища заходили та виходили тільки жінки, або дівчата, з чого він зрозумів, що це були жриці, чи інші священнослужителі цього храму. Також в очі Максимові потрапила його статуя жінки, вирізьблена з дерева, вже в збільшеному розмірі, що тримала сніп пшениці на руках, наче немовля. «Так ось чому Ярон не пожалкував ножа… йому потрібна була модель, з якої місцеві майстри змогли витворити такий шедевр», – подумав Максим, милуючись витонченою майстерністю, відчуваючи гордість, що це все зроблено посилаючись на його модель.

Стара жінка вийшла з храму, звела руки догори і залепетала скоромовкою якусь молитву. Натовп притих, схилився перед тією жінкою і впівголоса також почав промовляти молитву. Максимові стало якось не зручно, він не знав їхніх молитов, тому просто схилив голову так як і всі, щоб не привертати до себе уваги. Після молитов і співання гімнів Богині Дарі, прийшла черга і до різноманітних опудал, що принесли з собою люди. Всі ті страхітливі, з сухих гілочок опудала кидали у жертовний вогонь, а яскраво прикрашені ставили неподалік вогнища. Максим зрозумів, що таким жестом люди показували перемогу над смертю і що життя завжди відроджується. Він також поставив те опудало, що тримав у руках, до подібних. Пройшло ще декілька обрядів і ритуалів, як з гурту вивели за руку декілька дівчат і хлопців-підлітків, почергово проводячи через кожен майданчик, їх посвячували у доросле життя, тобто вони вже мали право брати участь у танку «пробудження Дари». Кожен майданчик відрізнявся процедурою від іншого. На північному напрямку їх обдували опахалами, символізуючи вітер, на іншому вони проходили попід факелами крізь вогонь, а на східному і західному посипали землею та обприскували водою в знак чотирьох стихій світу. Максим спостерігав за обрядами, заодно вишукуючи серед натовпу Вереску, але розпізнати її серед цієї розмальованої маси так і не зміг.

Потім до капища підвели чорно-біле теля і принесли його в жертву Дарі. Кров зібрали в чашу чи швидше в ківш з двома ручками, а потім почергово, починаючи з північного жертовного вогню і закінчуючи західним, пролили на вогонь. Шкіру і нутрощі жриці забрали до капища, а м’ясо віднесли до селища для приготування.

Побачене не дуже вразило Максима, бо подібні обряди і ритуали зустрічалися в минулому його світу і він не одноразово бачив це в історичних фільмах. Одне, на що звернув увагу Максим, то це те, що біля капища він не бачив малих дітей, як звик спостерігати це на великі свята біля храму в своєму світі. Віддавши належне Дарі, люди подалися до селища. Максим дочекався, поки звільнився від своїх обов’язків Ярон, і вже разом з ним пішов до селища, так він себе почував зручніше на цьому святі. Дорогою йому хотілося розповісти про що попередила його Вереска і що замислив Корзо, але не наважився. Він добре ще не знав Ярона і не міг йому довіритися. Максим усвідомлював, що в цій компанії він «чужий» і добре знав, що в екстремальних умовах під час вибору, свій вибере свого. Тому, можливо, і не варто про це знати Ярону, бо хто дасть стовідсоткову гарантію, що він не поділиться цим з Корзо. А можливо, він і зобов’язаний доповідати йому про подібні речі, як представнику влади і від цього може постраждати Вереска.

– А де Вереска? Я ніде її не бачив, – запитав Максим в Ярона.

– Як не бачив? – здивувався Ярон, – вона ж перед самим твоїм носом крутилася!

– Вона що жриця?

– Та ні, вона біля тебе постійно поряд була. Невже не впізнав? Ха-ха-ха! – засміявся Ярон.

– Спробуй тут впізнати. Порозмальовувалися, замаскувалися в квіти, трави, гілля всяке… ну прямо розвідники на бойовому завдані, – сконфузився трохи Максим.

– Ха-ха-ха! – продовжував сміятися Ярон. – Не переймайся, зараз вони все це позмивають, познімають, і на гулянку прийдуть у своїх святкових сукнях, там, я думаю, вже впізнаєш.

Святкування набирало обертів. Майдан кишів людьми. Повсюди горіли багаття, де смажилося на рожнах, на грилі м’ясо. На цей раз разом з чоловіками були і жінки, вони також пили медовуху і поводилися зухвало. Чоловіки їм не перечили і були терплячими до їхньої поведінки. «Ну… щось на кшталт нашого восьмого березня», – зробив висновок Максим. Сам він не пив, лише вдавав, що п’є, кожен раз пригублюючи мед, якщо хтось у знак поваги чаркувався з ним, бо не забував прохання Верески не приходити на свято. В цій сп’янілій, галасливій масі, що постійно рухалася, він ретельно вишукував свого потенційного вбивцю, щоб не бути застанутим зненацька. Не потрапляла в його поле зору і Вереска, що також хвилювало. В голову лізли всілякі нездорові думки – що Вереска зараз разом з Корзо, або він десь її тримає силоміць. Максима це дратувало і він ніяк не міг розслабитися. Раптом він замітив жінку, що часто бачив разом з Верескою. Відлучившись від компанії, він підійшов до неї: