Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

обидва знімки було зроблено в червні 2014 року. Щоб довести це, ми просто зайшли в Google Earth і вивчили аерознімки, зроблені в травні, на початку і наприкінці липня 2014 року. На знімку від 30 травня ця місцина — з кущами й деревами. Але станом на 2 липня усю зелень було знищено, залишилася червоняста земля, яку супутник знову зафіксував 21 липня. А от на російських картинках дерева й кущі магічним чином повернулися. Це ніяк не могли зняти в середині липня, радше на кілька тижнів раніше. Також ми виявили, що росіяни відредагували свої зображення — прибрали одну з українських ракетних установок, аби навести на думку, що в день атаки її могли застосувати в іншому місці 186.

У Google Earth були знімки від 2 липня та 21 липня, однак не від дати атаки. Московські пропагандисти наполягали, що український «Бук» міг вислизнути саме в цей період, уникнувши спостереження. На щастя, компанія DigitalGlobe, що веде комерційні супутникові зйомки, мала знімок, зроблений саме того дня об 11:08 за місцевим часом. У відкритих джерелах його не було, тож ми оголосили збір коштів, зібрали 1435 фунтів стерлінгів пожертв 187, купили знімок і розмістили його в загальному доступі. На зображенні вся згадувана українська техніка перебувала на базі 188 — російський фейк розвінчано. Отже, ми спростували вже всі заяви з генеральського брифінгу. Але головне питання лишалося: хто дав команду застосувати «Бук»?

Раніше Іґґі знайшов наївного російського офіцера-спецназівця, який ділився оперативними таємницями в інстаграмі. Людина, яку тренували вбивати й приховувати, світила службові деталі на публіку. Якщо цей виявився таким безтурботним, ми припустили, що в інтернеті знайдеться ще більше свідчень від солдатів російської армії, які допомагали перевозити «Бук». Від людей, які не хотіли бути там, де були, які сумували за домом, близькими і друзями, тож розповідали про своє життя в соцмережах.

Ми знали, що «Бук», зафіксований на південному сході України в день збиття МН17, належав 53-й зенітно-ракетній бригаді Московського військового округу, і ми обґрунтовано припускали, що російська армія не передавала б сепаратистам таку дорогу ракетну установку без супроводу російського екіпажу. Старші офіцери 53-ї бригади мали щось знати. Щоб знайти їх, ми прочесали гори російських матеріалів про організаційну структуру бригади, її місце в російській армії та про старших офіцерів — імовірно, винних у збитті MH17. Над цим завданням — паралельно з іншими справами Bellingcat — Даніель Ромейн і Ендрю Гаґґард упритул працювали близько року, а інші учасники нашої Слідчої групи допомагали.

Копати інформацію про 53-тю бригаду ми почали із вконтактє, відомого як ВК. На цьому російському аналогу фейсбуку пошук дає змогу знайти людей, які: а) жили в місті Курськ, де базується 53-тя бригада; б) служили в російській армії. Можна навіть шукати за підрозділом і роками служби. Нам миттєво видало кількадесят солдатів. Як ми й сподівалися, молоді військові активно постили в соцмережах, щоб тримати в курсі своїх справ друзів і рідних. Напевно, ці нещодавні підлітки сприймали «навчання» біля українського кордону як таку собі пригодницьку подорож. Вони викладали фото, де позували у військовій формі, обхопивши один одного за плечі, або наводили зброю на приятеля, який задрімав в автобусі. Ми вивчали військові звання на їхніх уніформах, ідентифікуючи в такий спосіб членів батальйону. Транспортні засоби з колони також вдалося ідентифікувати: коли солдати позували на тлі військової техніки, ракетних установок, автобусів чи вантажівок, ми занотовували номерні знаки й зіставляли їх із тими, що потрапили на відео з реєстратора, де колона йшла до українського кордону наприкінці червня 2014 року.

Ще одним джерелом інформації були матері та дівчата цих солдатів. Велика проблема російської армії — цькування: для молодого чоловіка служба може перетворитися на пекло. Схвильовані родичі діляться застереженнями і плітками на онлайн-форумах. На форумі матерів і дружин військових 53-ї бригади дописувачки нарікали, як важко зв’язатися із солдатами, яких відправили на навчання в Ростовську область, що біля російсько-українського кордону, заборонивши користуватися мобільними телефонами. Іноді в коментарях було достатньо інформації, щоб знайти відповідні профілі у ВК. Дещо ми знаходили в «Одноклассніках» — ще одній соцмережі, яку створили для зв’язку з колишніми однокласниками й друзями. Батько одного із солдатів виклав 4 липня 2014 року фотографії свого сина з підписом «2014, кордон». На одному знімку його син позував перед гігантським дорожнім знаком «Міллєрово» — в останній точці, де «Бук» бачили в червні, зовсім близько від України.

Замість вишукувати дрібні деталі, нам доводилося просівати гори таких матеріалів. Уявіть: переглянути кожен допис кожного солдата в соцмережах, потім — усі дописи друзів, потім — усі коментарі під кожним із дописів на всіх цих сторінках, потім — профілі всіх тих людей, які залишали коментарі, і так далі. У процесі наша Слідча група відточувала методи роботи. Пошук у соцмережах — чимала складова онлайн-розслідування. Серед найкращих у цьому ділі — Генк ван Есс із Нідерландів, який постійно знаходить нові способи виловлювати цінні зачіпки у фейсбуку, твітері тощо, а також навчає цього інших. Більшість його рекомендацій технічні, однак дещо вимагає нестандартного мислення. Скажімо, коли шукаєте твіти від очевидців природної катастрофи, замало шукати за відповідними хештегами — у кризових ситуаціях людям не до хештегів. Натомість треба подумати, які ключові слова людина може ввести поспіхом. Ще одна підказка від Генка: у користувачів фейсбуку, які ставлять «сердечко», а не звичайний лайк «палець угору», зазвичай відкритий характер, і вони частіше не приховують інформації про себе в налаштуваннях конфіденційності. Тобто ви можете багато про них дізнатися: де перебувають, чим заробляють на життя, хто їхні друзі. Навіть якщо головний об’єкт розслідування — людина розсудлива й обережна, то друзі, рідні або коханці можуть її видати.

Прочісуючи соцмережі в пошуках даних про 53-тю бригаду, ми дізналися, що для керування «Буком» потрібен екіпаж із чотирьох людей: командир загону в званні лейтенанта, сержант і двоє рядових — оператор і водій. Лейтенант віддає наказ запускати ракету, а оператор натискає кнопку. Над цим екіпажем ще є начальники: командир 53-ї бригади (полковник), командир батальйону (підполковник), які віддають накази командиру батареї (майор або капітан), а цей, своєю чергою, віддає накази лейтенанту, який уже командує екіпажем «Бука». Мало-помалу, уважно переглядаючи профілі солдатів і читаючи коментарі їхніх родичів, ми дізнавалися та фіксували імена, звання і посади офіцерів, часто знаходили й фотографії. Самі