Читати книгу - "Наперекір дружбі, Юліанна Бойлук"

Милі друзі! 

Від щирого серця вітаємо вас з Новим роком!

Хочеться побажати всього найкращого, найсвітлішого і найдобрішого! Безмежного щастя, міцного здоров'я, миру, благодаті, родинного тепла та затишку! Нехай усі ваші мрії здійснюються!

З повагою ваші Юліанна та Влада!

Я почувалася неабиякою самотньою. Було невимовно шкода, що Слава сьогодні не вдома. Зараз він без слів помітив би, що я не в гуморі... Зміг би знайти потрібні слова, щоб потішити, розважити, розвеселити... Він завжди їх знаходить, наче знає мою душу так, як свою власну. Певно, за це я його так люблю. Він хороший друг. Не просто хороший! Найкращий!

Повечерявши, я засіла за ноутбук. Було скучно. Руки самі тягнулися до телефону... Що мені написати йому? Він же, певно, зайнятий...

"Привіт, як ти?" — прийшло на думку, але я витерла цю фразочку одразу ж. Банальщина.

"Привіт ;) Як успіхи?" — можна подумати це не те ж...

"Привіт))) Ти вже поселився? Як минула дорога? Сильно втомився?" — але ж його нема в мережі. Який сенс щось писати, якщо він все одно не прочитає? Та й навіщо відволікати? Звільниться — сам напише.

Щойно я подумала так і відклала телефон, як кімнатою пронісся сигнал нового повідомлення. Серйозно? Мені писав Слава! Дивовижно! Він, наче відчув мене... Містика...

Так, і що ж він пише? Хоча насправді важливо навіть не це. Зігріла сама смс, наче була магічною. Немов знак, що є людина, якій не байдуже на мене.

«Поселилися в номер, все добре. Як ти?» — прочитала на екрані смартфону я. Першою реакцією було полегшення. Все добре, отже, прекрасно! Тоді можна не хвилюватися. Все ж, не отримавши за цілий день жодної звісточки, я дещо непокоїлася. Однак, вже за мить наздогнав увесь сенс прочитаного. Повеселилися в номер? Не в номери? Певно, це одруківка... Хоча Слава дуже уважно завжди слідкує за тим, що пише. В нього й помилок не буває. Однак зараз він стомлений, а ще Т9 може виправляє? Всяке ж буває.

"В номер?)))) Може все ж "у номери" ти хотів сказати?" — написала у відповідь. Кількахвилинна пауза... Чому він так довго не відповідав? Про що роздумував?

"Ні, я написав правильно" — прийшло повідомлення, а через кілька секунд наступне: "В готелі щось переплутали. Нас поселили в один номер".

Овва! Цікавеньке кіно... Спершу помада на вустах, потім спільне відрядження, тепер ось ще й це... На думку спадає лише одне:

"Славо, якщо ви з нею разом, так і скажи мені. Не треба нічого приховувати. Ми ж друзі" — набравши текст, приправивши його порцією досить невизначених емоцій, я надіслала. Ясно, що він просто не хоче мене засмучувати, що в самого все ок, а мене Женька відшив, як школярку. Але хіба брехати краще? Як же повага? Адже я дійсно бажаю йому щастя і переді мною вдавати, що все погано, щоб я не почувалася самотньою, точно не слід...

"Я й не приховую. Це дійсно помилка при резерві... Не ревнуй, я з власної волі поки що живу лише з тобою" — прийшло у відповідь. Здається, він зараз має чудовий настрій. А ось я — ні. Якось і соромно, що так одразу спалахнула і накинулася. І зовсім не гарно... Яке я маю право його допитувати?

Знову згадався той майже поцілунок зранку. Небеса, чого ж у моєму житті все так складно?

Знайти відповідь на цю репліку було не просто. На кілька хвилин я просто зависнула в стані розгубленості. Всі "та не ревную" і "мені байдуже" звучатимуть так по-дитячому.

"Помилка, то помилка... А в вас там хоч є де лягти? Ти ж не на підлозі спатимеш? Не думай, я лише хвилююся за твою спину... і щоб не простудився", — можна було б спитати прямо, чи вони хоч не поруч спатимуть, але то вже занадто. А мені ж так цікаво. Ох, Сашко, і нащо тобі взагалі воно здалося? Не ганьбися!

"Не хвилюйся через це. Ліжко широке, то ми помістимося" — майже одразу заблимало на екрані. А я, прочитавши таке, аж з дивану зістрибнула. Тобто як? Разом? На одному ліжку? Ну, знаєте... Це вже геть не годиться!

О небеса, а мені то яке діло? Він хлопчик дорослий. Хай робить, що хоче!

І все ж, як же це дивно бути аж настільки зацикленою... В моїй уяві мій друг має бути лише моїм. І якщо я собі маю окрім нього ще коханого, подругу, батьків, колег, роботу, то в нього, крім мене, виходить нікого бути не повинно? Я жорстока! Егоїстична і невдячна!

"О, чудово. Головне, щоб ти не змерз. Грудень же надворі! Тепер я заспокоюся" — або навпаки ще більше рознервуюся. Лишенько!

"Я пожартував, тут є ще диван, то ж для однієї ночі цілком досить. Не хвилюйся, номер теплий" — не змусила себе чекати відповідь. О, хвала небесам! Мені одразу полегшало. Навіть повідомлення стало сповненим світлих емоцій:

"Я дуже рада)))) Успіхів на презентації завтра! Триматиму кулачки))))"

"Дякую, Сашо. Приємно"

"На добраніч" — написала я, знову всідаючись на диван.

"На добраніч" — відлунням прийшла відповідь.

"Чуєш, а ти її хоч добре знаєш? Вона безпечна?" — замість P.S. додала я. Передбачаю, зараз він розсміявся. Я й справді була кумедною.

"Мала, та чого ти? Все зі мною буде добре. Ніхто мене не з'їсть" — ці слова принесли мені частинку тепла мого друга. Навіть у кімнаті стало світліше.