Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

У мене аж у п’ятах похололо.

— Обійдеться без транспорту, рівно, городець викрається, річка, пасовисько, помешкання при гостинці. Для майстрової людини все це, знаєте, велика зручність. Якщо ви не надумали далі навчатися.

— Пізно, пане Гривастюк. Ви справді радите слушно. — Між іншим, я нічого не втрачаю завдяки своїй прямолінійності. Діалектика речей, якщо тримати долоню на її пульсі, не зраджує. — До речі, - додав я, — не раз уже зупиняю погляд на цьому клині. Мене лише стримує ота брила, бункер…

— Гейби тіснувато через неї, - погодився Гривастюк, але одразу ж просіяв: — А ви її під стіжок, чи що? Зрештою, нехай собі сидить десь у кінці городу під лопухами.

Гривастюк пішов від мене божественно-замислений, у прекрасному настрої. Коли він сховався за пагорком при цвинтарі, - він сходив до села мурованкою, — я не втерпів і підкотив до шкарпу чималий кругляк. Увалень, важко відштовхнувшись од землі, полетів низькою дугою, вдарився і розбігся градом. Я розчаровано дивився вниз. Жоден камінець не досяг дна. Я постановив собі піти до Гривастюка в гості.

Левадихи не було дома. На столі я застав листа від Покутського і листівку із зображенням Львівської ратуші.

«Любий хлопчику, — писав Покутський. — Не знаю, чи доживу до твого одвіту. У нас у місті страх що твориться. Голод. Роботи нема. Сотні львів’ян щодня переселяються на Личаківку, попи не встигають проспівати «вічная пам’ять». Софія моя лежить опухла, я ледве глипаю. — Кілька рядків закреслено. — Помагай тобі боже. Нікуди не рипайся, бо й далі небезпечно, та ще появилося бандитство. Сиди в селі, раджу тобі як рідний батько. Думаю, ніхто до тебе не вчепиться, там на це повинні легше дивитися. На цьому не згадуй лихом. Дня 7 грудня 1918 року».

Я ліг на ослоні. Дрібно, жалібно дзеленчало під вітром вікно.

Безталанний Покутський! Можна сконати лишень від того, що попри будинок щодня тягнуться вози з мерцями. Забере скрута зі світу. Такі люди пропадають!..

У мене почалася гарячка. Я провалявся три доби в ліжку і ні на хвилину не переставав думати про Покутського. Це був єдиний чоловік, який міг мені простити найтяжчу помилку. Я не раз приходив до нього в такі хвилини, коли його з усіх боків цькувала біда, але й тоді він радий був зустрічі і все відкладав, щоб допомогти мені.

Мене підняла проста думка: поїхати до них. Адже не за горами. Поїхати, одвезти продуктів. Опріч того, спроваджу своє слюсарське начиння і взагалі не завадить відпочити, бо, чого доброго, справлю новосілля на цвинтарі.

Я згадав про листівку. Захотілося глянути бодай краєчком ока. «Терміново просимо сповістити, чи проживає в Колобродах родина Дмитра Повсюди, який є року народження 1864, син Пантелея. Розшукує…» Цікаво, скільки разів перечитав ці слова Гривастюк, якому адресована листівка? Особливо останні: «Радник державного секретаря»?

Я придивився до заліського штемпеля: листівка надійшла сьогодні.

— Дарма, що був злодій, аби тепер козак, — сказав я про себе. — Але до Львова все-таки поїду.

Микола чистив револьвер.

— Підкинеш завтра до Залісся? — спитав я, дивлячись на револьвер і відчуваючи шум у вухах.

— Дай подумати. — Микола машинально погладив лисину. — Завтра? А що сталося?

— Ці дурні запитання мені надоїли. Що сталося, Що скоїлося, що трапилося?… Виїжджаю до Львова, бо від злидоти вмирає мій майстер Покутський. Ти вже носив би бергмана чи вінкерса.

Микола взяв із пушки цигарку.

— Дай-но вогню.

Солодко склепивши повіки, він глибоко затягся, потім очікувально втупився в мене очима.

— Сідай, Прокопику.

— У державному об’явився мій родич, — повідомив я.

— Завадович?

— Атож.

– І що?

— Нічого.

— Ти донині не знав?

— Цим можна скористуватися? — спитав я. Микола мовчки витирав клоччям руки, ніби й не чув. У його очах скакали блищики.

— Наскільки мені відомо, — сказав я, — Йосипа вбили в Кракові в чотирнадцятому. Він злигався з бандитами. Я розшукав у Львові його товариша, той клявся на чому світ.

— Демагогія.

«Звідки Микола все знає?»

— Пригадуєш, як він приїжджав? — Я заходив по кімнаті. — Мама розчиняла на хліб, пекла пампушки, батько діставав з підвіконня бутель вишняку… Яким Йосип тобі здавався у ті роки?

— Було щось… Щось священицьке.

— Батько ніколи не відмовляв йому, коли він просив грошей.

— Родина! — Микола перебрався на канапу. — Як-не-як братів син, — додав він, запускаючи пальці в бороду.

— Вважаєш, що коли буде потрібно, можна просити заступництва?

— Прокопику, — розсердився Микола. — Якщо ти не можеш полагодитися з сумлінням, то… — Він повернув до вікна голову. — То не питай, бо гірше ж для тебе. Крім того… Крім того, в двадцять чотири роки вже дещо треба розуміти і бачити. — Миколині губи нервово сіпнулись, але подивився він на мене співчутливо. — Якщо на те пішло, ти й так за стіною. Чого забігав?

— Гривастюк… — почав було я, проте вирішив не розповідати.

— Що Гривастюк?

— Нічого. Кажеш — мені двадцять чотири роки?

— Я не збагну, чого ти хочеш.

— Жалить, Миколо, жалить ґедзь життя.

Микола поплескав потилицю, суворим поглядом зміряв прямокутник вікна.

— Звертати на вік нема чого, — сказав я. — Нині долю планети вирішують безмізклі діди.

— Ти твердо надумав їхати?

— Відвезу продуктів, бо на пошті, сам знаєш, розкрадуть. І треба привезти свої речі.

— Чекай мене десь перед третіми півнями.

VI

Надія була, що із Залісся до Вигнанки дістануся поштовою таратайкою, а там, можливо, щось зустрінеться на Львів. Але пошту відправляли раз на тиждень, і на два наступні рейси місця замовили січові чини.

— Турку! — шкірився Микола. — Здай мішок експедиторові і не мороч собі голови.

Я ковтав переддорожню нудоту, вагався. Тоді з-поміж личаківських гробівців випливав худий, згорблений Покутський, дивився на мене понуро й тупо, ніби вже не володів словами. Я згадав, як Покутський одного разу повернувся від інженера роздратований і похилив над моїм верстатом голову. «Люди добрі, - сказав він пригнічено, — але страх спонукує їх гризтися, мов псів». Восени шістнадцятого року я переповів ці слова Крафтові. Ми півтори доби лежали в болоті під вогнем, а коли канонада припинилась, хтось нас утішив, що розбомбили кухню. Минула ще одна ніч. Досвіта ми побачили у вибалку сині димочки над котлами сусіднього полку. Рушили туди диким стадом. Надбіг сонний офіцер, черговий на кухні, почав стріляти. Його мовчки, мов бадилинку, затоптали в багнюку і поруч порозсідалися їсти кашу.

— Гони додому, — розсердився я на Миколу. — Не збивай з пантелику, бо й так не тямиш, на яку ступити.

Микола поправив, оздоблені мідними бляшками кантарки на рисаках, підтягнув підпруги.

— Сідай!

Коні рушили чвалом. Микола зігнутою пружиною перемахнув у залубні. Я ледве встиг стрибнути за ним.