Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

Літакцент, 13 травня 2013 року

Олексій Довгий

Я на епоху не працюю. Тільки на Поезію

Шлях Олексія Прокоповича Довгого проліг через усю історію української літератури другої половини ХХ століття. Він народився 1929 року в селі Городище на Чернігівщині, неподалік від міста Мена, якому випала честь стати батьківщиною видатного перекладача Григорія Кочура (з ним поета також зводила доля). Олекса Довгий працював трактористом і писав вірші. Перші публікації з’явилися наприкінці 1950-х років.

У певний момент Олексій покинув село і поїхав «завойовувати столицю». І таки завоював! Перша збірка вийшла у 1961 році. Багато років Олексій Прокопович працював у видавництвах «Дніпро», «Молодь», «Музична Україна», був одним із упорядників п’ятитомного видання творів Олександра Довженка, впродовж п’ятнадцяти років керував клубом «Поезія» у Будинку творчості заводу «Арсенал». Одне з покликань Олекси Прокоповича — знаходити нові таланти і виводити їх на широку літературну стезю.

Ціле життя Олексій Довгий провів у літературі. Збірок — близько сорока. І незмінна коротка форма — фірмовий знак Олекси Прокоповича. Поетична мініатюра, влучна, блискавична, лірична та бездоганна. Його вірші не раз перетворювалися на пісні — таких нараховується близько п’ятдесяти. Закоханий у пісню та музику, Олексій Довгий деякий час керував народним ансамблем «Родень». Був особисто знайомий з Павлом Тичиною, Григором Тютюнником, багатьма іншими нині легендами української літератури. І досі пише. І досі у нього виходять книжки… Не життя, а подвиг у літературі.

Радіопередачі називалися просто — «Поезія», «Літературні читання», «Слово» — але приховували безліч дивовижних зустрічей і відкриттів. Для мене нетривалий період роботи на Першому каналі Національного радіо став часом швидкого особистісного росту. Іноді постатей для передачі доводилося шукати швидко («Це треба зробити на вчора!») — цейтнот панував у редакції завжди. Одного разу нині покійний заслужений артист України Василь Обручов (ніколи не забуду, як він геніально читав текст одночасно і тіні батька Гамлета, і Лаерта!) порадив запросити до передачі Олексу Довгого. Було це у 2009 році. З цього почалося знайомство, яке перетворилося на дружбу, щедро приправлену взаємним щирим захопленням.

Олекса Довгий — маленький чоловічок, який кохається у Слові. Він жив і живе тільки Поезією. Вона у нього має міцне і дуже розгалужене коріння: рідний край (Городище, Менщина, Чернігівщина і — ширше — Україна), природа, взірці Великої Літератури, мандрівки, яких у його житті було чимало, і — звісна річ — сім’я. Цикли віршів, присвячені дружині, дітям, коханню, домашньому затишкові.

Через певні обставини цей Поет опинився за межами тусовок, кіл і навколовидавничої кон’юктури теперішньої української літератури. Однак такої щирої, теплої, часом — відвертої та журливої, а водночас — простої, доступної всім поезії нині годі й знайти. До Олекси Прокоповича я звертаюсь як до чистого джерела, після якого серце стискається не так тривожно, а мозок не так розпачливо шукає виходу із задухи світу… Він завжди доброзичливо ставиться до всіх, намагається зрозуміти кожного, а поради роздає обережно, цінуючи гідність співрозмовника. При цьому не відчути на собі вплив його могутньої особистості складно. Це все енергетика, тобто магія — віримо ми в це чи ні…

Я робив усе навпаки, я входив у глибину слова…

Ви відомі як майстер короткої поетичної форми. Чому обрали саме такий шлях у поезії?

Від самого початку я хотів писати короткі вірші — високохудожні й цікаві читачам. Бо, звичайно, коротка форма не дуже придатна для читання на публіку. Була й інша думка: тільки за невеликими текстами можна пізнати справжню ціну того чи іншого автора. Шукай мініатюру — і дивись, чи подужав. Якщо подужав — то це справжній письменник. Бо мініатюра — жанр дуже складний, у нього треба довго «входити», звикати. У світі написано все, не написано ж лишень і не сказано — коротко — як треба жити й писати... Тут доречно буде нагадати влучні слова Олеся Гончара: «Наші твори мають бути короткі й сильні, як постріл...» Мініатюра нанизується, наче намисто. Буває, роками шукаєш. Але перший варіант — неогранена мініатюра — лишається в основі завжди... Коротка форма взагалі притаманна українській літературі. Короткі вірші Шевченка, оповідання Стефаника й Коцюбинського, короткі етюди Франка і Довженка. Дуже важливо помічати поезію у прозі. Справжніми майстрами поетичної прози були Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Григір Тютюнник, Віктор Близнець, Василь Земляк. «Intermezzo» — поезія високого класу!

Чи бачите серед молоді когось, хто міг би підхопити жанр мініатюри?

На жаль, не бачу. Коли на початку Незалежності почалася руйнація слова, виникло чимало течій, почали грати на словах і на цьому здобули «авторитети», навіть премій наотримували — я тим часом робив усе навпаки, я входив у глибину слова. Мені треба перебрати десятки, сотні варіантів, аби знайти точне слово.

А чи не здається вам, що класична форма поезії відходить?

Ні! Вся світова література, що дійшла до нас, написана саме в такому стилі: слово точне, як у діалозі, звідки нічого не викинеш. Незалежно від освіти, стану людини, її таланту, я завжди шукаю зрозумілі, близькі людині слова. Вважаю, що вершини творення мініатюр я досягнув лише наприкінці життя. Чому раніше критика мовчала? Бо захопилися модним постмодерном. А тепер усім набридло... Теперішній потяг до «розкутої» поезії надто небезпечний. «Розкутої» поезії написано так багато, що й самої поезії як такої незабаром зовсім не буде. Поезія має бути іншою. Утім, критика й досі мовчить. Про мене якщо й писали, то самі письменники. Найкраще мою поезію зрозуміли Леонід Кореневич, автор літературно-творчого портрету «За колом сонця», македонський поет, критик і перекладач Єфтим Клетников, чорногорський поет-академік Сретен Перович і найбільший на Балканах поет, академік із Македонії Матея Матевський.

Буває, що вірші пишуть на догоду владі або юрбі. Чи доводилося робити щось подібне вам?

Я на епоху не працюю. Тільки на Поезію. Але все, про що пишу, беру з сьогодення. Все, що відбувається сьогодні, є в моїх мініатюрах. І дуже хочеться, щоби такий кришталево-точний поетичний погляд на довколишній світ було збережено. На жаль, талановита молодь дуже часто здрібнюється... Мені книжок надсилають повно. Я кожному кажу, що думаю. Погано — значить, не годиться. Добре — значить, добре...

І все ж, як кажуть, на голому місці бажання писати саме так, а не інакше, не виникає. Хто на вас вплинув?

Мабуть, найбільше — Микола Бажан. На здатність одним-двома словами творити образ — Павло Тичина. Такого академічно точного слова, як у нього, ні в кого не було і