Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

коли насмерть перелякалася гадюки. Сама школа виявилась чимось зовсім інакшим, ніж Емілі уявлялося зосторонь, але, як любила повторювати Елен Грін, то була підготовка до життя. Отже, теперішню ситуацію належало оцінювати з найкращого боку. Рода — мила, вона любить Роду. Однак і в Ільзі Барнлі вчувалося щось таке, що було їй до вподоби. Стосовно ж інших, то, на думку Емілі, їх варто було гуртом повісити за той струс, якого вони завдали їй своїм огидним жартом. Але нині образа вже не пекла, хоч деякі прикрі подробиці першого шкільного дня надовго закарбувалися в її пам’яті. Не мала-бо тата, щоб звірити йому свої печалі, не мала й жовтого зошита, щоб відтворити їх словом, отож, не знала способу викорінити журбу зі свого серця.

У Місячному Серпі саме були гості, Елізабет і Лаура опікувалися гостями. Коли ж роз’їхалися, Емілі несміливо запитала:

— Тітко Елізабет, а чи можна мені вкоротити волосся?

Тітка поглянула на племінницю згорда.

— Ні, — відмовила, — не до вподоби мені цей звичай. З усіх дурних новочасних мод ця видається мені найдурнішою.

— Ах, тітко Елізабет, дозволь мені вкоротити волосся. Я стала б краще виглядати… Так мовить Рода.

— Ми стрижемо лише вівці, Емілі. Інших обстрижених істот у Місячному Серпі немає.

По цих словах тітка Елізабет задоволено посміхнулася. Інколи вона посміхалася — тоді, як їй здавалося, ніби вона когось висміяла. Емілі зрозуміла, що надію вкоротити волосся доведеться полишити. Це підло з боку тітки Елізабет, підло та й годі… Вона притамувала зітхання й постановила наразі відмовитись від свого задуму. А тепер мусила довідатися про інше.

— Чому Ільза Барнлі не вірує в Бога? — спитала вона навпростець.

— Через капость, учинену Господу Богові її матір’ю, — сміючись, відповів пан Слейд.

Пан Слейд учащав до Місячного Серпа і сьогодні залишився ще й на вечерю. То був огрядний, статечний, вже літній добродій з кучмою густого волосся, в окулярах. До того він уже встиг висловити кілька думок, сенс яких залишився для Емілі незбагненним, зате вони вкинули в сильне замішання його бездоганно виховану дружину.

— А яку саме капость утнула мати Ільзи? — поцікавилася Емілі.

Тітки Лаура й Елізабет перезирнулися, і врешті Лаура сказала:

— Емілі, біжи-но погодуй курей.

Дівчинка звелася на рівні з підкресленою гідністю.

— Чом би вам не сказати просто — мовляв, ви не хочете говорити в моїй присутності про матінку Ільзи — однаково ж я послухаюсь. Але я чудово розумію, що ви маєте на думці, — мовила вона, залишаючи кімнату.

Розділ 9. Приречення долі

Першого дня в школі Емілі була впевнена, що ніколи не полюбить нового життя. Мусила відвідувати школу — і добре це усвідомлювала, — щоб отримати відповідні освіту і виховання й таким чином дістати змогу самостійно заробляти на життя. Але гадала, ніби школа завжди буде тим, що Елен Грін високомовно називала «Страстями Господніми». Тож була неабияк здивована, коли по кількох днях навчання відчула, що вже полюбила школу. Правда, панна Браунел не виявляла до неї великої прихильності. Однак дівчата вже не знущалися з неї — немов забули про те, що діялося першого дня, і стали вважати її за «свою». Її допустили до загального гурту і, хоча при нагоді не шкодували дрібних «шпильок», нагадуючи про фартух для ляльки й Мурреївську пиху, проте ні явної, ні затаєної ворожості більше не відчувалося. Зрештою, й Емілі навчилася давати доброго відкоша, краще пізнавши дівчат з їхніми слабкими місцями, — навчилася бути такою дошкульно-іронічною, такою немилосердно гострою на язик, що ті доволі скоро перестали її зачіпати. Емілі була відкритою до всіх товаришок, нікому не відмовляла в дружбі, проте ключі до найпотаємнішого в її душі мала тільки Рода. Що ж до Ільзи Барнлі, то після того пам’ятного дня вона в школі не з’являлася. Рода казала, ніби Ільза ходить до школи, як їй заманеться. І батько ніколи її не сварить. Емілі кортіло довідатися про Ільзу більше, та це, вочевидь, було непросто.

Емілі мало-помалу знову ставала щасливою. Вже почувалася так, мовби з народження мешкає в Місячному Серпі, не лише кров’ю, а й духом належачи до цієї галузки материного роду. Вона багато розмірковувала про давніх Мурреїв. Уява малювала їхні постаті на тлі Місячного Серпа — ті бабці, що плетуть гачком при свічках, тітки, що шукають загублені скарби. Мов наяву, бачила бабцю Елізабет, що вперто не скидала капелюшка, в отворі вікна — маленького усміхненого Стіні, бачила власну матір, що мріє про її, Емілі, батька. Всі вони були заледь не відчутними на дотик, наче вона пам’ятала їх живими.

Однак і тепер бували хвилини розпачу, коли огортала її нездоланна туга за батьком, а вся пишнота Місячного Серпа не могла заглушити жалю, що вона вже не мешканка чудової домівки в лощині. Такими хвилинами Емілі забивалася в найпотаємніший закапелок будинку і давала волю гірким сльозам. Виходила звідти з червоними очима, що справляло велику прикрість тітці Елізабет. Остання звикла до присутності Емілі у своїй господі, але нітрохи не привернулася до сироти душею. Емілі це боліло; зате її любили тітка Лаура й кузен Джиммі, а ще ж були Майк і Рода, були широкі поля, а на полях — темні високі дерева, що гордо підносили своє верховіття до неба, і ще лунала музика Велительки Вітрів — у гіллі смерек вона вигравала дику, але з біса романтичну мелодію. Дні ставали дедалі насиченішими, дедалі цікавішими, сповненими маленьких радощів та захоплень, подібними до пуп’янків, що розпукуються на дереві життя. Аби лиш повернути собі жовтий зошит або завести який інший щоденник — тоді була б цілком задоволена. Втрата жовтого зошита, після втрати батька, була найболіснішою в її житті. Всю відповідальність за вимушене його спалення вона покладала на тітку Елізабет; понад те, відчувала, що ніколи не зможе їй пробачити. Роздобути інший зошит видавалося геть неможливим. Як твердив кузен Джиммі, писальний папір у Місячному Серпі був справжньою рідкістю. Листів тут