Читати книгу - "Знайти і затримати"

— Вони програвали… — Цибух почухав під пахвою. — Мололи про Сибір, як там «гастролювали». Збиралися махнути в Ялту.

Я подумав, що слідчому ще доведеться добряче нагріти чуба з ними, щоб дізнатись, у яких містах побували грабіжники. Безперечно, там вони теж не сиділи склавши руки. Нам, в першу чергу, треба з'ясувати, куди і до кого могли податися Філон і Шакула, якщо з'являться в місті, щоб влаштувати їм засідки. До Коцюби — безсумнівно: і житло на околиці, і двері з вулиці, і сусіди звикли, що у нього збираються компанії.

Загупали кроки, і до кімнати увійшов Бунчук, оглянувся, на його обличчі відбилася відраза. Мишастий кіт шаснув у нішу за плитою.

— Фуу, ну й хлів… — зморщив лице Микола, підступив до ліжка. — Симпатичний дядько. Це йому на похмілля? — показав пляшечку з нашатирним спиртом.

— Йому. Почастуй, а то до ранку спатиме, — сказав Махов.

— Зараз продере до п'ят, — і підставив пляшечку до Коцюбиного носа.

Той втягнув повітря, раз, вдруге і захлинувся, закашлявся, закрутив головою й розплющився. Микола взяв його за сорочку на грудях і звів. Коцюба лупав червоними, підпухлими очима й нічого не розумів. Бунчук знову ткнув йому під ніс пляшечку, сховану в кулаці. Іван вдихнув нашатиря, аж його пронизав дрож і закапали сльози. Погляд його став осмисленим — до нього поверталася свідомість. Важко глянув на кожного з нас і втупився у сержанта.

— Хм… — промимрив презирливо. — Ти чого тут?

— Заговорив. Ще дати понюхати? — Бунчук простяг руку, й Коцюба злякано відсахнувся, вдарився головою об стіну й остаточно прочумався.

— Ну що, Хоменко, будемо говорити? — запитав його Махов.

Коцюба мовчки звівся, підійшов заточуючись до плити й припав до чайника — жадібно пив. Гострий борлак бігав туди-сюди — ворушив дряблу шкіру з рудою щетиною.

Вгамувавши спрагу, поставив чайник, щось пожував, а потім виплюнув на підлогу чорні крихти заварки, сів на ліжко.

— Ти хто такий? — глухо поцікавився.

— Слідчий прокуратури Махов і інспектор карного розшуку капітан Загайгора.

— Овва, давно не бачилися, — насмішкувато прорік. — І чого пожалували?

— Чи має Шакула в місті знайомих, окрім вас обох?

— А, Шакула… — пожвавішав. — Він зараз на мілині. Здатний на все.

— Ти скажи, Іване, про хавіри, де він може ховатись, — встряв Цибух.

— На, викуси! — скрутив йому Коцюба дулю й хрипло засміявся.

— Дурень ти! — скипів Петро й метнувся до нього, вхопив за плечі, затермосив, аж у того заметлялася голова. — Ти знаєш, чим пахне? Знаєш? Строком на всю катушку! Кажи, йолопе!

— Сядь, хлопче, сядь… — Бунчук одірвав Цибуха від Коцюби, підштовхнув до стільця.

Коцюба очманіло вирячив очі.

— Яким строком? — пробелькотів. — Ми ж тільки в карти… Прокинувся опівдні — а їх лизя злизала. Ти що, начальнику? — злякано дивився на Махова.

— Давайте адреси, до кого вони можуть піти, — не давав йому оговтатися Гліб.

— У Шакули тут нікого… — нервово почухав за пазухою. — Вони прямо з поїзда і до мене. Може, у Філона?

Про Філона, подумав я, розповість Клава Левенець. І про всяк випадок варто поцікавитися його колишніми зв'язками.

— Сержанте, виведіть Цибуха надвір, — розпорядився слідчий.

Почекав, поки вони вийшли, і запитав Коцюбу:

— Про які гроші говорив Шакулі Петро?

— Про гроші?! — звів вигорілі брови Коцюба. — Не чув. Їй-бо, не чув.

— Ви не поспішайте.

Іван чухав груди й супився, згадуючи…

— Ніби щось таке варнякав, — нарешті невпевнено сказав. — Але я не прислухався — стежив за картами.

— А Цибух і Шакула не залишалися наодинці?

— Ні, — заперечив Коцюба. — От Філон і Шакула вискакували надвір.

— Коли?

— Десь посеред гри.

Це після того, як Петро розпатякав про Ричка. Вибігали поділитися враженнями.

— Взувайся і поїхали, — сказав Коцюбі Махов.

— Куди? — сторопів Іван. — Чого? Я ж тільки в карти…

— Дасте показання про Філона і Шакулу.

Надворі на повні груди вдихнув повітря. Коцюба не замкнув кімнати. Справді, ні до чого: там нема що красти. На денному світлі вигляд у нього ще більш непривабливий: лице дрябле, побабчене, мов печене яблуко, волосся позлипалося, одяг висів, наче на жердині, й Коцюба щоразу підсмикував штани.

— Скільки вам років? — запитав його.

— Тридцять один.

Ми з Глібом здивовано перезирнулися. Майже наш ровесник. Це ж як треба жити, щоб так виснажити себе? Мені аж закортіло подивитися в дзеркало. Напевне, від страху, щоб часом самому через кілька років не зрівнятися з Коцюбою. Чудний: я ж не алкоголік і не картяр, нормально жив, правда, з перевантаженнями, як пілот, — і фізичними, і душевними.

Жінки, що стояли біля гасової крамниці, поглядали на нас, затримували свої погляди на Коцюбі й Цибуху, і в їхніх очах ні жалю, ні смутку. Коли проходили мимо них, почув:

— Слава богу, забрали…

Махов відпустив Клима Захаровича додому. Ми з Глібом сіли на заднє сидіння «газика», з боків обох свідків. Не хотіли ризикувати.

Сонце вже перетнуло зеніт і хилилося до обрію. Незабаром, через кілька годин, спадуть на землю вечорові сутінки, і попереду довге чекання у коротку літню ніч. Чи вдасться до темряви знайти і затримати грабіжників?

Вкотре питав себе: куди вони могли податися з галявини? Або тікали далі від міста, або навпаки — спробують проникнути у нього. Десь зачаїлися поблизу. Втім, для Шакули то не вихід із становища. Філон йому вже не потрібний. У цьому випадку почне діяти їх вовчий закон: позбутися спільника й заволодіти грішми. Філон — приречений. Невже не розумів? Мені зробилося тоскно й незатишно від безсилля.

Універмаг. Біля нього повернули на вулицю Шевченка, і наш «газик» упірнув під густі крони каштанів.