Читати книгу - "Знайти і затримати"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Да, Петре, важко тобі доведеться, — підсумував слідчий.
— Влип, ох і влип… — забриніли сльози в голосі Цибуха. — Вдруге мати не витримає.
— Завжди ви надто пізно згадуєте матір, — зауважив я.
— Товариші, а я? — встряв у розмову Савлук. — Я можу посвідчити.
— Про що, Климе Захаровичу? Ви ж не були у Коцюби, — заперечив я.
— Н-да… — розчаровано протяг пенсіонер.
— Збирайтеся, поїдемо до Коцюби, — звівся Махов.
Савлук пішов за машину, почав перевдягатись. Петро, засмучений, аж посірілий, продовжував сидіти на стільчику. Я підняв пляшку й поставив її на поличку. Не раз стикався із такими хлопцями. По-різному вони поводились у подібних ситуаціях, але єднало їх одне: нікому не хотілося знову отримувати строк. Оголювалася справжня суть кожного, людська суть. І Цибух не виняток.
— Я готовий, — сказав Савлук. — Зараз виведу машину,
— Не треба, у нас свій транспорт, — і я звернувся до Чмиха. — Вставай, Петре, і тільки без фокусів.
Цибух подивився на мене безтямними очима, мабуть зреагував лише на своє ім'я, і все інше до нього не дійшло. Я доторкнувся до його плеча.
— Ходімо, — повторив.
Він важко звівся і, непевно ступаючи, вийшов з гаража. Дарма я його попереджав: приголомшений підозрою, він став безвільним і байдужим. У такому стані не тікають. Савлук замкнув гараж на три замки, і ми рушили до «газика». Я здогадувався, чому Клим Захарович товаришував з Цибухом. Те, що він допомагав йому біля машини і на городі, — то дрібниця. Пенсіонера тягнуло до хлопця, бо він втратив сина. Може, Петро чимось нагадував його. Он як стурбовано старий зазирав йому в обличчя…
Я сів біля дверцят, поруч із Савлуком. Не боявся. Був упевнений, що Савлук не дасть Цибуху зробити якусь дурницю.
— Де живе Коцюба? — запитав у Чмиха.
— На Водопої, вулиця Продольна, 152.
— На Продольній? — здивувався Клим Захарович. — Але такого прізвища я не чув.
— Коцюбою… ну, лише ми називаємо. Він — Хоменко, — пояснив Петро.
— А, Хоменко, отой волоцюга, — розчаровано протяг пенсіонер.
Ми поїхали. От і все: як зароджувався злочин, майже зрозуміло. Свідків по цій справі більше, мабуть, — не буде. Не було лише вбивці та його спільника. Тепер головне — натрапити на слід злочинців. Я весь час пам'ятав, що вони озброєні.
Цибух щось шепотів. Я прислухався.
— Як пронесе, зав'яжу: ні пиячити, ні в карти… Я ж токар, третій розряд… Піду на завод…
— Я тебе влаштую, Петре, влаштую… — казав Савлук. — Тільки візьмися за розум.
— Аби пронесло, аби… — наче молився Цибух, заплющившись.
Може, й візьметься за розум, думав я, підозра в причетності до вбивства — не дрібне хуліганство. Тут є над чим замислитись, зважити своє життя. Такі потрясіння безслідно не минають. І добре, що поруч із Цибухом є старший, досвідчений товариш. Шкода, що дорогою ціною доводиться розплачуватись за помилки. Втім, народження людини безболісно не проходить.
Виїхали на вулицю Продольну. Спинилися майже поруч із гасовою крамницею. У машині залишився Бунчук. Ми пішли за Цибухом. Мені чомусь здавалося: ось переступимо поріг Хоменкової хати, а там — Шакула, і не встигне бандит навіть витягти пістолет, як вмить його обеззброю…
Дивний вигляд мав будинок Коцюби: з двох боків до нього тулилися три ґанки, мабуть, жило троє хазяїв. Одразу помітив сіро-брунатні, облуплені двері. Шмат даху теж різнився від усієї, з цинкової бляхи, покрівлі: з ґонту, прогнутий, він ледь тримався. Я відразу збагнув, що тут живе Хоменко. Очевидно, Цибух помітив на моєму обличчі здивування, бо тихо пояснив:
— Колись увесь будинок належав Івановим батькам. А як вони померли, він продав його частинами.
Я кивнув, мовляв, зрозумів. Але чи застанемо ми Коцюбу? На дірявому паркані сидів здоровий мишастий кіт.
— Що, Окурок, хочеш жерти? — погладив його Петро, і кіт, задоволено муркаючи, вигнувся під його долонею.
Крізь брудне вікно ми нічого не розгледіли в темній кімнаті. Цибух торкнув двері — і вони відчинилися. Дихнуло встояним, бридким горілчаним перегаром, тютюновим димом і цибулею. Ми зайшли в сірі сутінки.
Я увімкнув світло. Перше, що кинулось у вічі, — старе ліжко з обвислою сіткою. На ньому лежав горілиць дряблочолий, підстаркуватий чоловік із кучмою перістого волосся, зодягнутий у картату сорочку й чорні штани.
Шкірилась, світила цеглою обдерта плита, на якій стояв закіптюжений чайник із скривленим носиком. На столі — бляшанки з-під консервів, недоїдки, тарілка, пляшки… Роїлися мухи. На колись білих стінах сороміцькі малюнки, наче в туалеті, і вульгарні написи. В кутку — лахміття. Бруд, паскудство й запустіння, від якого нудило. Савлук, мабуть, уперше бачив таке, бо гидливо кривився.
— Коцюба? — запитав Махов у Цибуха, кивнувши на ліжко.
— Він.
— Буди.
У дряблочолого надимались і опадали давно не голені щоки — випухкуючи повітря, немов чахкав паровоз, випускаючи пару. І щоразу злітала й опускалась йому на віко, наче прив'язана, набридлива зелена муха. Петро дав по носі щигля Коцюбі, але той лише покрутив головою. Тоді Цибух затрусив його, приказуючи:
— Вставай, Іване, вставай… Прокинься, бовдуре…
У Коцюби безвільно, ніби в неживого, метлялася голова, він белькотів, стогнав, а не прокидався.
— От набрався! — обурювався Цибух. — Як жаба мулу… Вліпити йому мордача!
— Стривай, — я зупинив його. — Климе Захаровичу, сходіть до «газика», і нехай сержант принесе нашатирного спирту. Він в аптечці. А самі залишайтеся коло машини.
Савлук вибіг з кімнати. Петро сів на розхитаний стілець з ошматтям засохлого болота на поперечках.
— Слухай, Петре, Шакула знає твою адресу? — запитав я.
— Ні, я не казав.
— А Коцюба?
— Може, й ляпнув, — лиховісно глянув на ліжко. — Яка тут гидь…
— Хіба раніше не бачив?
— Я завжди приходив сюди під кайфом.
— Про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайти і затримати», після закриття браузера.