Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

І тої ж миті Джамал-ака ніби перекинувся у справжнього півня. Знову регіт.

— Завфермою закортіло курячого бульйону, і він вирішив спіймати жирненьку курочку. Вона не дається, тікає, ось так перевальцем, обурено кудкудакаючи…

Сміх, вигуки захоплення, аплодисменти.

— На фермі в нас було два кеклики, які розмовляли між собою отак…

Мені здалося, що всередині у Джамала-ака записано, як на магнітофонній стрічці, голоси всіх птахів і, забажавши, він може програти який хоч з-поміж них. Ось співає, витьохкує на всі лади соловей, ось кричить перепілка: «під-падьом, під-падьом!» Такого я ще не бачив. Гості були в захопленні, не хотіли відпускати Джамала-ака, та, коли головуючий оголосив, що молодих хоче привітати шановний Салімджан-ака Атаджанов, усі принишкли.

Полковник, усміхаючись, підвівся, обіперся руками об стіл, відкашлявся, готуючись заговорити. Але раптом голосний розпачливий плач грудної дитини зупинив його. Всі обернулися до столів у дальньому кінці двору. Звідти відділилася постать розпатланої жінки з дитиною на руках і пішла просто на Салімджана-ака.

— Стій! — крикнула вона. — Промови говориш, молодих вітаєш?! Краще б ти про дитину свою подбав!

З цими словами жінка кинула немовля, що заходилося плачем, на руки розгубленого Салімджана-ака, потім обернулася до гостей і, потрясаючи кулаками, заволала:

— Чого ж ви дивитеся, люди, чого не закличете до порядку розбещеного пса! Він, бачся, не бажає визнавати власного сина, негідник! Про аліменти я вже не кажу, хоч би копійкою допоміг! Обіцяв, що одружиться, коли вмре перша дружина. Ось уже рік, як її не стало, а він усе водить мене за носа! Бери тепер свою дитину, нахабо, сам годуй, сам рости!

— Ти кому кажеш? — спитав Салімджан-ака, вкрай розгубившись. Не раз в обличчя смерті дивився спокійно, але таке…

— Ах, безсоромні твої баньки! — зарепетувала жінка знову. — Ти ще сподіваєшся викрутитися?!

— Ти що, божевільна? — Салімджан-ака знизав плечима, безпорадно огледівся довкола. — Та я тебе вперше в житті бачу!

Жінка затулила руками обличчя і, голосно лементуючи, кинулася геть із двору.

Оце тобі й весілля! Оце тобі й веселощі! Всі приголомшено мовчали, тільки плач дитини штопором угвинчувався в вуха. Дика сцена зачаклувала всіх. Першою отямилася Каромат-опа. Вона повільно, наче боячись потривожити стан цієї маси людей, підійшла до полковника, обережно взяла з його рук немовля. Потім, знову ставши капітаном Хашимовою, владно наказала, ні до кого зокрема не звертаючись:

— Бігом! Приведіть цю скажену сюди.

П'ятеро здоровецьких хлопців вискочили на вулицю, але за кілька хвилин повернулися ні з чим. Жінка ніби крізь землю провалилась.

Весілля обернулося на траур. Гості знемагали, не осмілювалися глянути одне одному у вічі. Дехто кидав на Салімджана-ака бистрі співчутливі погляди, інші намагалися подивитись, витягаючи шиї, на немовля, яке все ще кричало десь біля кухарів, ще інші обережно, пошепки перемовлялися між собою:

— Хто б міг подумати, що полковник… у такому віці…

— А я вважав його кришталево чистим…

— Не дарма-бо кажуть, чужа душа — темний ліс…

— Е, киньте ви, я впевнений, що це — зухвалий наговір… Ви ж знаєте, скільки у нас ворогів.

— Я знаю цю дівицю. Офіціанткою працювала в їдальні на Чорсу.

— По-моєму, це дуже спритно підставлена пастка.

— Як би то не було, просто кинджалом ударили Салімджана-ака в серце!

— От про це я й кажу, друже!

— Добрішої за нього людини пошукати, всім допомагає, дає поради…

— Хороша людина, та все ж… дитя своє не можна кидати.

І раптом над столами злинув крик:

— Принесіть валідол! Швидше! Швидше!

Я глянув і похолов. Салімджан-ака, схопившись рукою за серце, упав на стілець, безсило відкинувши голову назад. Губи його почали синіти…

Полковник не спав цілу ніч. Ходив по кабінету сюди-туди, збурений якимись думками. Про що, цікаво, він думав? Напевно, про цих наклепників.

Звісно, тут подумаєш. Хто така жінка з немовлям? Яку мету вона переслідувала, влаштувавши цю колотнечу?! І чому Салімджан-ака так захвилювався, знаючи, що все це провокація, влаштована зумисне?! Так нічого й не вирішивши для себе, я заснув неспокійним страхітним сном. Коли розплющив очі, надворі починало сіріти. Ліжко Салімджана-ака було застелене, Не було його і в кабінеті. Вибіг у двір — там теж нікого. Дивно, куди він міг піти так рано? Може, у сусідів? Нечутно відчинивши хвіртку, я пройшов до них. Тиша, У відчинене вікно видно, як сплутаним клубком сплять діти. Голова одного на животі в другого, ноги третього на подушці, четвертий лежить упоперек братів і сестер, п'ятий взагалі скотився з постелі. Сопуть собі спокійно, на оберемку ковдр, як зайченята, не відаючи, що світ цей повнісінький турбот і тривог…

Я поторсав Нігмата-ака за плече. Спросоння він, видно, подумав, що то хтось із його шибеників, насварився пожбурити черевиком, якщо не одв'язну, але, впізнавши мене, сів на постелі й зіваючи почухав плече.

— Сподіваюся, ніде не горить?

Я повідомив йому про те, що зник полковник.

— На кладовище, мабуть, пішов. — Нігмат-ака зітхнув. — Ти ж знаєш його звичай: у будь-який час може податися до дружини. Ех, доля, доля… Гаразд, ходімо.

Ми швидко пішли до кладовища.

Салімджан-ака сидів на мармуровій лавочці, міцно обхопивши голову руками. Під гарним візерунчастим дашком горіла лампочка. Вся могила була вкрита квітами. Помітивши нас, Салімджан-ака винувато підвівся на ноги.

— Пробачте, друзі, що я завдав вам клопоту.

— Небагато клопоту, — одказав Нігмат-ака, — але краще, звичайно, йдучи