Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

— Чого тобі треба, чужинцю?

— Мене постала голубка Пір'їнка. Сизокрил в біді, може померти! Потрібна швидка медична допомога змії Фарми.

— То лети мерщій за мною! — ворон Карк знав, що швидка допомога, це коли більше роблять, ніж базікають, то ж про деталі вже не розпитував.

Стара змія Фарма лежала на камені і грілася на сонечку. Побачила вона, що яструб прямісінько на неї летить, перелякалася. Хоч і стара, але ж пожити ще хочеться! Мерщій з каменя та й під камінь! «Дзуськи! — думає — Не знайдеш мене тут, яструбе!».

Але ж чує, хтось карковим голосом до неї промовляє:

— Вилазь, Фарма! Треба голуба Сизокрила рятувати!

Виглянула змія обережно — точно, ворон Карк стоїть. А поруч яструб, вдвічі більший за Карка.

— А він мене не з'їсть? — Змія кивнула у бік яструба.

— Ні! Не з'їсть! Вилазь скоренько!

Повірила, вилізла. Розказав їй Карк про яструба та Сизокрила.

— Добре! Я згідна! Тільки як це я туди потрапити маю? Га?

— Я вас на крилах віднесу! — запропонував Крилат.

— В ось цих пазурях? — Фарма подивился на яструбові кігті і їй стало моторошно. — Ні, друже, не хочу псувати приємне враження від знайомства з тобою.

— Я знаю! — Карк по-вчительському підняв пальця догори. — Залазь, Фармо, в кошик, бери з собою все, що знадобиться, а ти, яструбе, бери кошик за ручку й неси в кігтях! Так і зробили. Змахнув яструб крилами, захопив кошика і полетів у бік Дикого лісу. Фарма з висоти на ліс споглядає, милується.

— Вище! Вище! — командує. Яструб вище піднімається. — Нижче! Нижче! — Крилат над самими деревами летить, ледь кошиком ялинкових верхівок не торкається. «Оце ж треба, — думає, — на старість авіатором стала. Буде що онукам розказати».

Відніс яструб Фарму в Дикий ліс. Таємно від Смугаря. Поклав кошик біля Сизокрила. Вилізла змія і одразу до справи. Витягла настоянки цілющі, води живої, масла живильного і Сизокрила тим поїти по крапельці і змащувати заходилася. І ніч, і день вона біля нього ходила та й на третій день виходила. А Пір'їнка молилася Бога за його здоров'я та й вимолила.

Прокинувся Сизокрил, розплющив око, яке залишилося. А над ним Пір'їнка. «Певно, я в раю. — думає. — Он і Пір'їнка моя. Добре, що хоч тут зустрілися».

— Сизокрилику мій! Ти мене чуєш? — питає його голубка.

— Чую, мила. Чую тебе… — прошепотів голуб і хотів звестися на лапи. Але тут же відчув біль. Таку сильну, що одразу зрозумів, що ще живий. Бо в раю немає болі та страждань.

— Відпочинь, любий! Я буду поруч. — І була біля нього, за крило тримала.

З кожним днем справи йшли на поправини. Голуб вже й ходити почав. Тільки говори ще не міг. Язика перекусив, коли падав.

Пір'їнка вже з ніг падала, бо шість днів і ночей біля Сизокрила ходила, очей не стулила. Цієї ночі сон її таки звалив. Пригорнулася вона до голуба та й заснула міцним сном.

А голубу не спалося. Ніч була місячна, зоряна, ясна. Ні вітерця, ні хмаринки. Замріялось. Старі мрії повернулися до нього. «Ось, — думає, — скоро видужаю і полетимо додому. Зів'ємо своє гніздечко, виростимо голуб'яток і заживемо щасливим пташиним життям».

Закортіло пити. Пір'їнку не став будити, пожалів. Встав сам і до відерця з водою пошкандибав. Схилив голову над відром, побачив своє відображення у воді, осяяній місячним світлом, і жахнувся. Те, що він побачив, не було голубом. Одного ока не було, а те, що залишилося, було спухле і подряпане. А крила? Лише де-не-де стирчали у різні боки залишки пір'я. Дзьоб, і той був скривлений. «Примара!» — подумав Сизокрил. Відійшов, подивився в небо і знову у відро, сподіваючись побачити там щось інше. А там та сама потвора!

Заплакав голуб гірко-гірко. З єдиного ока сльози котяться, в горлі застрягають, душать серце. «Все, що в мене було — це мрія. Мрія про Пір'їнку. Я так її люблю. А хто я тепер? Потвора! Що я їй зможу дати? Тільки життя їй зіпсую. Вона мене ще певно не розгледіла, як слід. Бо була б вже й сама втекла. Треба йти геть, поки ранок не настав!»

Сизокрил побрів до Дикого лісу. Пройшов повз яструба, брата крилатового, який спав собі і за службу забув, і пішов геть, куди йшлося.

Голубка прокинулася, Сизокрила поруч не було. «Де ж він?» — заметушилася Пір'їнка. Злетіла на дерево, оглянулася навкруги і не знайшла. Кинулася вона до яструба:

— Ти не бачив Сизокрила?

— Ні, не бачив!

— Ти ж чергував! Чи спав? — прискіпливо подивилася йому в очі голубка.

— Я… я… спав… — яструбу було соромно. Але ж справі той сором ані на йоту не допоміг.

— Сину! Крилатику! — закричала голубка. — Лихо! Лихо! Щез мій любий!

Злетів яструб попід хмари, очима кожен шматок землі проглядає, а Сизокрила не бачить. Ось вже й південь, а його все нема, та й нема. А голубка плаче, місця собі не знаходить:

— З'їли його вовки хижі! Ой чує серденько лихо.

— Не плачте, неньо. Смугар все знає. Лечу до нього, розкажу правду. Немає іншого вибору.

Прилетів Крилат до тигра Смугаря, вклонився і каже:

— Ясновельможний царю! Розкажу Вам правду, яка за душу хапає сильніше за будь-яку вигадку чи казку. Якщо не повірите, накажіть мене подати вам на обід до столу, а якщо повірите — допоможіть в тому, що я попрошу.

— Гаразд! Розказуй! — кивнув Смугар.

Розказав Крилат Смугареві всю історію Сизокрила та Голубки Як сам знав. Все, як було, і як тут записано. Зачепило царя слово яструбине. За живе