Читати книгу - "Квіти на снігу"

Немо розпливається в посмішці.

– Захочеш їсти – он там, за дверима, холодильник. – Він показує на ще одні двері, навпроти тих, через які ми щойно зайшли. – Але можеш і на кухню спуститися. Кухня й туалет унизу. Але постарайся менше ходити й не шуміти. Тут мій старий, тобто батько… Його кімната теж на другому поверсі. Не турбуй його… Він останнім часом трохи того… Нездужає.

– Гаразд. Не ходитиму. І малюю я зазвичай безшумно, Жорже Калісійовичу: мій пензлик узагалі небалакучий. Кілька годин попрацюю, тоді тихесенько вийду й поїду.

– А от вийти ніяк не вийде, – хмикнув Немо. – Тут у мене така зовнішня сигналізація, що навіть мишка з будинку не вислизне. Доведеться тобі дочекатися мене.

– Але ж якщо ви пізно приїдете, то як я доберуся на Василівську? – протестую. – Це ж із протилежного боку міста. Хіба таксі…

– Та ти не мельтешись, не мельтешись – відвезу я тебе додому. Коли б не повернувся, усе одно відвезу, – заспокоює Немо. – А зараз до роботи. Трудись, трудись. «Нє пропадьот ваш скорбний труд…» Ха-ха… Не пропаде, окупиться. Аякже. Тільки не барися. Я ж тобі казав: робота нескладна, але термінова.

У грудях тенькнуло. Але граю вар’ята, вдаю, що аж горю бажанням швидше заквацяти акварельними фарбами портрет ясновельможного князя Радзивілла. Та тільки-но «лексус» випливає за ворота, кидаюся до дверей, що ведуть до зали з колекцією картин. З таким же успіхом я могла б кинутися на мури неприступного замку – глухо. Прокручую в пам’яті маршрут цим чорним будинком – від гаража до кімнати, яка на якийсь час має стати моєю художньою майстернею. Пам’ятаю точно, що перші двері зали-галереї Немо не зачиняв на ключ. Значить, треба якимось чином пройтись будинком, щоб потрапити до тих дверей. Спускаюся на перший поверх, піднімаюся сходами з протилежного боку. Смикаю з десяток бронзових дверних ручок. І ось саме та… Двері справді не замкнено. Як же це Жорж Калісійович не догледіли? Мабуть, поспішали дуже.

Переступаю поріг. Серце калатає, як церковний дзвін на пожежу. Шукаю поглядом картини, які я перемальовувала. Намацую поглядом літеру «А», заховану в лініях малюнків. Немає. Ніде немає! Це не моя робота… І це не моя… І ця – ні. Це оригінали, з яких я перемальовувала. Значить, замість них десь тепер висять копії. Та це ж крадіжка, злочин!

Мене нудить. Мені хочеться впасти на цю лискучу підлогу й плакати, плакати. Яка ж дурепа! Як можна було повірити?! Але треба подивитися ще одну роботу. Ту, через яку в мене підкосилися ноги, коли я вперше проходила залою. Ту…

Ось вона. Босі ноги над дорогою, усіяною битим склом. Довга сіра сорочка, схожа на хітон, з якої вгору тягнуться білі крила. Таким був татів “Янгол у сірому”, що впав із бабуниної квартири прямісінько серцем на вишневий сучок. Але він так і лишився висіти там, прохромлений сухим деревом і розтерзаний вітром та дощем. У того ще не було обличчя. А в цього воно є. І половину його займають очі. Зелені із сірою поволокою. Мої очі. Чи, може, татові? У мене ж такі, як і в нього, а янгол не має статі. Тато обіцяв мені написати такого самого, як той, що впав на вишню. Він прошепотів це, коли мене несли на ношах у карету швидкої. І він написав.

Поруч із «Янголом у сірому» ще два невеликі полотна з янголами. В одного голова чорного лелеки, у другого – лісового оленяти. Тато писав янголів із тих птахів і звірів, які зникають. Він ніби благав небесних охоронців захистити їх. Але вони і його самого не захистили. Не змогли чи не встигли. Мій тато…

Того вечора я перемалювала тільки В’їздову вежу замку. Вона розмістилася якраз по центру обличчя Радзивілла. З двох її боків визирали ясновельможні вуха, краєчки горностаєвого коміра й дві половинки вбрання: одна – сіро-блакитна, друга – чорна, бо підбита горностаєм шуба була накинута на праве плече Людовика. Завершити замкову композицію можна завтра. Або ж післязавтра. Залежно від того, буде Немо вдома чи знову десь повіється до півночі…

Він, як і обіцяв, відвіз мене до Василівського дачного масиву. До будиночка я його не запрошувала. І він не напрошувався. Розвернувся й поїхав».

«Кажу, що на фірмі, де я працюю, багато роботи – чогось усі поголовно кинулися замовляти шафи та стільці, а тому малювати можу тільки ввечері. Немо весь вечір удома. Мій план зривається. Довго морочуся з брамою під В’їздовою вежею, наквацюю лівий мур із терасами та бійницями й заявляю, що страшенно стомилася: учора ж працювала до півночі, а сьогодні на фірмі було стільки роботи, що навіть пообідати не встигла. Закінчу завтра. Знав би він, скільки зараз замовлень у нашій фірмочці. Добре, що не знає. Каже, ми встигаємо – йому їхати за два дні».

«Замок намальовано – я тримаю слово. До повернення Немо ще далеко. Чекатиму. У креслярському футлярі – три роботи мого тата, Романа Шумського, жорстоко вбитого в його майстерні-підвалі. Креслярський футляр – у моїй полотняній торбині. Торбина припасована до мого тіла з лівого плеча під праву руку. Моє тіло зараз замре під муром Жоржевого маєтку, біля самісіньких чорних воріт. Тільки-но Немо натисне на кнопку пульта, брама поповзе вбік, а «лексус» вкотиться у двір, мені треба буде непомітно прослизнути крізь браму на вулицю. Це зовсім нескладно. Коли автівка заїжджає на подвір’я, автоматично відчиняються двері гаража й вмикається світло. Світло заливає двір, а за автівкою, там, на вулиці, суцільна темрява. Досить тільки непомітно вислизнути за ворота. Далі головне – встигнути добігти до траси, поки Немо не побачить, що немає ні мене, ні картин. Я готова. Допоможи мені, Боже! Допоможіть мені, татові янголи!»