Читати книгу - "Рожеві сиропи"

краще про той випадок не згадувати. З іншого боку, ви і без мене колись почуєте цю історію. Тільки пообіцяйте, що не будете потім сміятися з Яріка! Домовились? І без того хлопцю жилось несолодко. Отже, це трапилося вже у десятому класі. З дитинства Яріка (тоді він ще не був Фашистом) привчили поважати й боятися батьків. Голос у Яріка до кінця школи так і не зламався — до самісінького випускного він пищав, немов баба, — принаймні так вбачали інші. Ярік тата й маму називав не інакше як тату й маму. Тату виховував Яріка у спартанських умовах, він вважав, що Ярік має вирости справжнім чоловіком, поїхати на батьківщину — у славне містечко Чоп, стати мером цього славного містечка й контролювати митницю. Думки маму з думками тату не збігалися. Вона хотіла, щоб син добре вивчився, став економістом чи, в гіршому випадку, бухгалтером та знайшов своє місце на ринку праці. Ярік ніким ставати не хотів. І не міг. Тату лише відбив у сина бажання стати справжнім чоловіком, мамині благання вчитися краще Яріка лише збивали з пантелику, його все більше і більше цікавив Третій рейх.

Тату був суворим мужчиною.

Одного разу однокласники засперечалися про, здається, формений одяг СС. Вони сиділи вдома в одного з них і пили домашнє вино. Хтось запропонував зателефонувати Фашисту, мовляв, він у цій царині спец, ас і взагалі на формі СС з'їв собаку і навіть знає, де вона зарита. Зателефонували Фашисту. До телефону ніхто довго не підходив. Не підходив і не підходив. Аж раптом слухавку взяв тату.

— Да! — грізно промовив він.

Суперечка зайшла настільки далеко, що хтось із кимсь навіть бився об заклад на десять гривень. На телефоні увімкнули гучномовець — щоб усі чули і в подальшому не виникало ніяких питань.

— Да! — повторив тату.

— А Фаш… Яріка можна?

— Яріка? — перепитав тату.

— Яріка.

Тату, очевидно, замислився. Але ненадовго.

— Ярік какає! — з гідністю мовив він і поклав слухавку.

Це чули всі. Хтось розповідав, що серед однокласників були й однокласниці.

Наступного дня, коли Фашист прийшов до школи, кожен вважав за потрібне неодмінно привітатися з ним саме цією фразою.

— Ярік какає! — кричали всі з такою ж, щоправда фальшивою, гордістю.

Цілий місяць по всій школі тільки й було чутно цю фразу. Ще два місяці цю фразу частенько згадували. Але не забув її ніхто. Певно, ще не одне покоління школярів буде чути цю історію про Яріка.

До того ж у Фашиста був надміру великий і рухливий кадик.

— Фашист, — усякчас зверталися до нього, — поворуши кадиком! Чи ти какаєш?

Як бачите, Фашисту дійсно жилося несолодко. Ще й ці вугри, і криві зуби, трійки з усіх основних дисциплін. Жодних мрій, жодних прагнень, жодних досягнень — суцільне життя без початку та без кінця. І, що цікаво, Ярік усе це чудово усвідомлював, як, власне, і свою ординарність та непримітність. Він був нецікавий ані оточуючим, ані самому собі. І, засинаючи, він нерідко уявляв, як у нього розвиваються незвичайні здібності. Наприклад, він уміє літати або ставати невидимим. Або вміє читати думки. Ні-ні, він не мріяв про це, а просто уявляв. Мріяти його відучив тату ще в дитинстві. Тату одразу, як тільки Ярік навчився говорити та більш-менш орієнтуватися у всесвіті, вклав у світосприйняття та світобачення сина страшну річ, а саме те, що Ярік у цьому житті ніколи нічого не досягне, а якщо і досягне, то хіба місце голови міста Чоп. Принаймні це — план-мінімум і план-максимум в одному флаконі. Інакше — неможливо. Інакше — і жити не варто. Тату так і казав Фашисту:

— Ярік, у житті чудес не буває! Або ти ніхто, або ти контролюєш митницю.

І замість казок читав йому кримінальну хроніку із щоденної газети.

Гуляючи на дитячому майданчику, Ярік ніяк не міг знайти спільної мови з однолітками. Він постійно руйнував усі їхні мрії та прагнення. На кожне їхнє «от якби…» Фашист відповідав, що так не буває. Це все вигадки. Ніколи в житті. За це його проганяли з пісочниць та компаній, немов фарбованого птаха зі зграї. Його проганяли й зі спортивних майданчиків, бо Фашист не вмів порушувати вичитані десь правила.

— У нас свої правила, — казали хлопці. — Так цікавіше.

— А я читав, що… — починав бубніти Фашист.

— Та йди ти знаєш куди! Читав він!

З шахами теж не склалося. Ярік весь час вибудовував сицилійський захист. Інакше він просто не грав.

— Чому завжди сицилійка? — дратувалися партнери.

— Так, — знизував плечима Ярік.

Якось Фашист попросився віддати його на музику. Наприклад, на флейту або хоча б на сопілку — такі інструменти транспортувати легко, і вони не настільки дорогі, як, приміром, фортепіано чи, припустімо, контрабас… Але батько коротко відрізав:

— Ні.

Ярік плакав. Довелося пояснити, що музика — то для жидівських діточок, і робить вона з хлопчиків амурчиків та дебільчиків, а не справжніх чоловіків.

— Підеш на борьбу.

— Я не хочу на борьбу.

— То сиди вдома.

Так і сидів Фашист вдома аж до випускного. У школі він перебував рівно стільки, скільки треба — ні секундою більше чи менше. Терпів знущання та образи, стійко зносив насмішки однокласників. Не закохався за весь цей час у жодну дівчину і, відповідно, ні для кого не був предметом зацікавлення. Фашист був ніякий. Навіть я, який навчався зовсім в іншій школі, добре пам'ятаю його згорблену спину, величезний кадик та безкомпромісну порожнечу в безбарвних очах. Іноді здавалося, що Фашиста не існувало. Проте лише здавалося. Фашист існував у світі Другої світової — саме там він міг повністю реалізувати себе як нікого та ніякого, сірого та прозорого. Історія була очевидна, і сюрпризів від неї очікувати не доводилося. Особливо якщо ти вже більше семи років гортаєш одні й ті самі книжки та енциклопедії.

Після випускного батьки Фашиста засперечалися. Вони були одностайні в тому, що син має десь навчатися, проте де саме — питання. Маму наполягала на фінансовій академії, мовляв, там у неї працює одна знайома в секретаріаті і зможе неабияк посприяти у вступі, до того ж, із цієї академії виходять неперевершені бухгалтери, а бухгалтер — це найдревніша професія. Після журналістики та проституції.

— Так чому б нашого сина не віддати навчатися на найдревнішу професію? — сардонічно запитав тату.

— Рильцем не вийшов, — абсолютно серйозно відповіла маму. — А що ти пропонуєш?

Тату пропонував навчальний заклад, де вчать на мерів.

- І де ж, по-твоєму, вчать на мерів?

— Десь же вчать. У столиці є якісь заклади…

— У столицю не пущу! — закричала