Читати книгу - "Рожеві сиропи"

Іваном, просив передати Костянтину Гавриловичу, що він винен йому, Івану, кругленьку суму грошей, і якщо пан Треплівський не поверне її найближчим часом, з ним розмовлятимуть інші люди і в інших умовах. Коли секретарка пропонувала покликати самого Треплівського, Олексій Борисович клав слухавку.

А дванадцятого червня Тригоренко згріб докупи всі вирізки та журнали, всі фотографії, негативи та магнітні плівки, запхав їх до поліетиленового мішка, в якому колись носив білизну до пральні, відвіз весь зібраний матеріал на пустир, облив мішок спиртом і підпалив. Головне — не залишити жодного сліду, який би міг вказати на зацікавленість Тригоренка у персоні Треплівського. Свої рукописи Олексій Борисович теж спалив, але окремо — не хотів змішувати грішне з праведним.

Усю суботу Тригоренко пролежав на дивані. Час тягнувся повільно, немов щось стороннє стримувало його у своєму плині. Олексій Борисович не міг ані їсти, ані пити, він лежав і намагався думати, але й думки проносилися крізь нього, не затримуючись ані на секунду. Було холодно — квартирою гуляв протяг, ноги і руки тремтіли від хвилювання, серце ледь чутно калатало, звуки та викрики, що долинали з вулиці, неймовірно дратували. Дратувало практично все. Трохи нудило.

Врешті-решт, одягнувшись у все позаминулорічне, Олексій Борисович встав перед дзеркалом, розкланявся у реверансі й запросив себе на страту. На страту Треплівського.

— Нікуди ви тепер, шановний Цинцинатику, не дінетеся. Посміялися наді мною, і годі. Час розкидати каміння, час їх збирати. Кожному своє.

Натягнувши на голову стару картату кепку, Тригоренко вискочив на вулицю. Долаючи квартал за кварталом, він усе більше розумів, наскільки ж огидний цей світ, як мало в ньому стриманого, урівноваженого, доброго і з якою силою розростається у ньому ворсиста пліснява несмаку, грубості, вульгарності. Всі ці будинки, зведені доморощеним трафаретником, однотипні обличчя, всі ці люди, що живуть у коритах, немов ситі безмозкі свині. І так йому стало прикро і легко водночас. Прикро через те, що світ цей він ніколи не змінить, а легко — тому що він не такий, він окремий, чистий.

Біля спорткомплексу Олексій Борисович не зупинився. Він обійшов його з тилу, завернув до невеличкого охайного скверу, всівся на віддаленій лавці й дістав газету. Спочатку він змушував себе читати, аби відволіктися, але відволіктися не виходило. Тілом забігали дрижаки, в роті пересохло, а ноги налилися свинцем. Він відчував лише один орган — серце. Саме воно підказувало правильність дій. Серце перетягнуло на себе ковдру і тепер виконувало функцію не тільки серця, але й мозку.

За чверть на десяту Тригоренко зім'яв газету й закинув її до сміттярки. Насилу підвівшись з лавки, він неспішною ходою попрямував до центрального виходу з корпусу, в якому розмішувався басейн. Головне, щоб Костик був у басейні. За останні півтора місяця він жодного разу не пропустив. Певно, плаває там собі на спині, бовтається у підігрітій хлорованій воді й ні про що не здогадується, не підозрює навіть, що настав час розквитатися, стати перед суддею, прокурором, присяжними та у всьому щиросердно зізнатися, покаятися, попросити прощення за свої підлість і підступ.

За п'ять хвилин до десятої Олексій Борисович відійшов на кілька метрів від входу і сховався за густою ялиною. О двадцять другій десь над житловими будинками розірвався салют. Серце Тригоренка виривалося з грудей, піт стікав, немов у лихоманці. Пройшло п'ять хвилин, сім — Треплівський не виходив. Десять. Дванадцять. Лік ішов на секунди. Не було Костика. П'ятнадцять хвилин. Повз спорткомплекс пронеслася «швидка», але через півкварталу розвернулася і підкотила до парадного входу ЦСКА. Треплівський не виходив. За сім хвилин із дверей вийшло троє чоловіків. Вони жадібно курили й нервово переговорювалися між собою. Слідом за чоловіками вийшла жінка у білому халаті та чоловік у спортивному костюмі. Треплівського не було.

Не витримавши, Олексій Борисович підійшов ближче до входу.

— Ви у басейн? — зупинив його голос чоловіка у спортивному костюмі. — Не вийде. Нещасний випадок.

— А? — не зрозумів Тригоренко.

— Тренер відійшов чайку попити, а цей мужик, — відкрилися двері, і Тригоренко побачив двох санітарів, що несли носилки з тілом, — ударився головою, — продовжив чоловік у спортивному костюмі, - і кирдик — на дно пішов.

— А де тренер? — не знати чого поцікавився Олексій Борисович.

— Я тренер, — посміхнувся чоловік у спортивному костюмі.

— Треплівський… — видушив із себе Тригоренко, впізнавши у блідому та мокрому тілі Костика.

— Да, Треплівський. Ви його знаєте? Тобто знали? Не менш блідий, ніж Треплівський, Олексій Борисович закивав головою.

— Тоді вітаю вас! — скрикнув тренер, допоміг лікарям погрузити тіло до карети і стрибнув слідом за покійником. Санітари розсілися по місцях, «швидка» рушила у напрямку до проспекту і розчинилася в автомобільному потоці.

Троє чоловіків, докуривши цигарки, зникли в приміщенні спорткомплексу.

Олексій Борисович залишився стояти між ялиною та сірою бетонною будівлею. Він дивився у небо й нічого не відчував. Зовсім нічого.

Дорогою до свого дому Тригоренко раптом усвідомив, що, йдучи на страту, він не взяв із собою знаряддя вбивства, більше того, він навіть не продумав, яким чином убиватиме Треплівського. Не поглядом же він збирався спопелити свого ворога. Ця думка неабияк розсмішила Олексія Борисовича, і він вирішив, прийшовши додому, неодмінно написати оповідання про невдатного вбивцю, який продумав усе до дрібничок, а про те, чим і як убиватиме, — подумати забув.

Опинившись у своєму дворі, він за звичкою глянув на рідні вікна і побачив світло, яке горіло в усіх кімнатах. Піднявшись на другий поверх і відчинивши двері, Тригоренко наткнувся на кілька великих сумок та гончарний круг.

— А тринадцяте червня не такий уже й поганий день, — мовив сам собі Олексій Борисович і пішов на кухню ставити чайник.

Одинадцять п'ятсот

Бучачу, якого я не знаю.

Фашист хотів померти в небі. Фашист… Насправді він ніякий не фашист. Він Ярік. Фашистом його прозвали у школі. Просто у класі хтось помітив, що Яріка цікавлять специфічні речі, такі як Третій рейх або військова амуніція Другої світової, танки, літаки, піхота, бойові нагороди. Невідомо навіть, звідки проросли ноги таких своєрідних інтересів. Навіть сам Ярік навряд чи зміг би відповісти. Так чи інакше, прізвисько Фашист закріпилося за ним міцно і, швидше за все, назавжди. Навіть фізрук називав його не інакше як Фашист.

Сказати, що Ярік користувався якимсь надзвичайним авторитетом у школі, не можна. Не можна також сказати, що він користувався бодай якимсь авторитетом. Якщо бути відвертим до кінця, Фашиста взагалі не поважали, але навпаки — знущалися з нього, ображали та інколи навіть били. Не боляче.

Особливо після того випадку… Хоча ні,