Читати книгу - "Строк минає на світанку"

— Так воно й буде. Чек при вас? Скільки ви за нього хочете?

«Щось не так, — подумав Квін. — Я повівся неправильно, десь у чомусь схибив. Дивно, як це він зумів так повернути розмову?»

Гоумз торкнувся пальцем перенісся, нахилився вперед і зашелестів якимось папірцем попід самим кермом.

— Ось двісті доларів, — сказав він. — Давайте чек.

Квін нічого не відповів. Гоумз обернувся й поглянув на нього.

— Двісті п'ятдесят.

Квін мовчав.

— Скільки ви хочете?

Квін заговорив повільно, тихо — настала його черга ходити.

— Чому ви думаєте, що я хочу за нього гроші?

Гоумз допитливо подивився на нього.

— Я хочу за нього ось що: дістати од вас письмове признання, що ви сьогодні вночі вбили Стівена Грейвза. Якщо я його не дістану, то я і вас і чек, обох, приставлю в поліцію.

Гоумзова спідня щелепа силкувалася зімкнутися з верхньою, та все було намарне.

— Ні, постривайте, — затинаючись, повторював він. — Ні, постривайте…

— Ви були там цієї ночі, містере Гоумз?

І раптом щелепи міцно зімкнулися — так міцно, що крізь них не могло вихопитись ані слова.

— Він лежить там мертвий, і це вчинили ви. Невже ви й справді повірили, що цей чек їздив по місту в таксі і я його там знайшов? Невже ви так думаєте? Там, де я його знайшов, лежав труп Стівена Грейвза.

— Ви брешете! Ви хочете спіймати мене на тому, чого аж ніяк не можете знати!

— Я там був.

— Ви були там? Брешете!

— Ви з ним сиділи один проти одного в шкіряних кріслах, у кімнаті на другому поверсі, в кабінеті. Він налив собі випити, а вас не пригостив. Потім закурив сигару, а вам не запропонував. Ви закурили свою і зжували її на шмаття. Можу навіть сказати вам, якої марки була та сигара, — «Корона». Скажу вам навіть, як ви були вдягнені, — в брунатний костюм. Ідучи на побачення зі мною, ви надягли сірий костюм, а тоді на вас був брунатний. І на лівому рукаві там бракує ґудзика. Не треба хапатися за задню кишеню!.. Ну що, я брешу? Тепер ви вірите, що я там був? Вірите, що я бачив його мертвого і знаю, що це ви його вбили?

Гоумз мовчав, тільки знову похилив голову.

— Нема чого дивитися на годинника, ваш годинник вас не врятує.

Нарешті Гоумз обізвався:

— Ні, мій годинник мене врятує. Ви ще хлопчисько, ось що я вам скажу. Боже мій, мені вас аж трохи жаль. Не думав я, що ви такий молодий, коли розмовляв з вами по телефону.

Квін закліпав очима.

— Щось негаразд з очима, чи не так? Якісь там ніби кола, правда ж? Неначе великі мильні бульбашки? Отож-бо.

— Що «отож-бо»?

— Ви забагато балакали. І добалакалися до загину. Якби ви тримали язика за зубами, я й справді повірив би, що ви знайшли цей чек у таксі. Ви заснули б у мене в машині й години за дві прокинулись би на березі річки, отут-таки, без чека, але цілий-здоровий і, може, навіть з десяткою в кишені… Що, голова важкувата? Не держиться на в'язах, еге? Весь час донизу хилиться, мов кам'яна, правда ж?

Квін тицьнув себе в підборіддя — голова відкинулася назад. Гоумз по-батьківському всміхнувся.

— Якби ви пили із свого келиха, нічого не сталось би, все було б гаразд. Ви були обачливий, але не досить. Узяли не свій келих, а мій. Я — шахіст, а ви, мабуть, ні. Грати в шахи — це значить розгадати хід супротивника ще до того, як він його зробить.

Він помовчав і знову подивився на Квіна.

— Що, краватка давить? Авжеж, попустіть вузол. Розірвіть комір. Отак! Та від цього вам не полегшало, правда? Нічим не можу зарадити. Ви заснете тут, у машині, а тоді гулькнете в річку, так що од вас і сліду не зостанеться. А перед тим я заберу у вас чек — не втішайтеся, я знайду його, адже він у вас тут. Ви не прийшли б, якби не мали його при собі. Певне, сховали в черевик, еге? Адже це якраз те місце, що його таке хлопча, як ви, має за надійну схованку.

Квін одхилився від спинки сидіння і став намацувати ручку дверцят, але тут-таки втратив рівновагу. Гоумз схопив його за барки і відтягнув назад.

— І куди б то я хапався? Якби ви навіть і вилізли, то однаково не вдержались би на ногах. Упали б на землю, ото і все.

Квінова нога ще раз чи два сіпнулася, намагаючись підвести тіло. Гоумз крутнув ручку і спустив бічне віконце.

— Хочете розбити скло? Та вже й на це немає сили!

Раптом він обернувся і схопив Квіна за руку.

— А це що таке? Столовий ніж? Та яка ж із нього користь? — Він викинув ніж у віконце. — Чули, як булькнуло? Там, попереду, вода — ота темна смужка над радіатором, бачите?

Він одхилився вбік і немовби чогось дожидав.

— Ну що, тепер уже й поворухнутися важко? Отож-бо. Ледве руку підводите, наче хочете відігнати комара. Оце, мабуть, і все, що ви можете ще вдіяти.

«І все ж я дізнався… — подумав Квін. — Я таки мав слушність… Тільки тепер уже надто пізно…»

— Нічого не вийде, шановний наче! — пробурмотів він крізь сон, і голова його востаннє впала на груди. — Руді знає все… Нас двоє, я не сам… тепер…

Двадцять одна хвилина на шосту

Руді стояла в темряві стінної шафи, зв'язана й безпорадна. Тепер їм уже ніяк не встигнути до автобуса. Бідолашний Квін! Чекатиме на неї там, у Грейвзовому будинку, в товаристві мерця, аж поки настане день і хтось поткнеться туди. Відразу ж зчиниться галас, його заарештують… І на цьому все скінчиться. Йому ніколи не стане сили здолати місто. Зрештою, ані ця жінка, ані її спільник не лишили нічого такого, що могло б їх викрити. Нічого й схожого на зламаний сейф — слід, що його залишив по собі Квін. І нехай вона потім звинувачує їх скільки завгодно — якщо, звісно, зостанеться жива. Однаково це все буде надаремно. Її слову ніхто не повірить…

Спливали неоціненні хвилини — хвилини, що їх можна було порівняти хіба з краплинами крові з серця. Певне, тепер уже пів на шосту. За десять хвилин вони з Квіном мали податися на автобусну станцію. Тепер цього вже не буде. Та й хіба вона не знала, що Нью-Йорк усе одно їх перехитрує? Він завжди