Читати книгу - "Строк минає на світанку"

— Дарма, нема коли шукати! Черговий напише ще один…

Грюкнули двері. Вони пішли.

Одна хвилина на шосту

Ідучи в таксі, Квін обмірковував Гоумзів хитрий маневр. Той боявся пастки і, щоб уникнути її, примусив його перейти звідти, звідки він телефонував, до нічного кафе. Відтак і собі під'їхав туди й нишком роздивився на нього крізь вікно. І все ж він не був цілком певний, що Квін сам, хоч усе начебто говорило за те, — отож і призначив йому зустріч у третьому місці. В такий спосіб він дістав змогу приїхати туди раніш і пересвідчитися, що йому ніщо не загрожує. Якби Квін і мав спільників, йому довелось би розставляти їх перед очима в своєї жертви.

Таксі довезло його до П'ятдесят першої вулиці за п'ять-шість хвилин, не більше. Бар Овена скидався на ті старомодні нічні клуби, які існували зо три десятки років тому. Він містився на першому поверсі великого кам'яного будинку, а вхід був через підвал. Над дверима висіла неонова вивіска, але година, о котрій мали зачиняти бар, давно минула, і через те вивіска не світилася. Майже всі відвідувачі вже порозходилися. Та Квін вискочив із таксі й зайшов. Йому було все одно.

У невеличкому відділку обличчям до дверей сидів у самотині якийсь чоловік. Волосся в нього на скронях були сиве, а окуляри без оправи надавали йому ще поважнішого вигляду — надто поважного, щоб сидіти отак самому в барі десь о п'ятій годині ранку. Перед ним стояв повний келих, і він злегенька притримував його рукою. Другий такий самий келих стояв навпроти.

Коли у дверях з'явився Квін, чоловік за столиком зробив йому ледь помітний знак рукою. Квін підійшов, спинився й поглянув на нього. Той сидів, дивлячись ізнизу вгору. Якусь хвилю обидва мовчали. Чоловік за столиком заговорив перший.

— Ви — Квін, коли не помиляюся?

— Я — Квін. А ви — Гоумз?

— Скільки ви винні за таксі?

— Шістдесят центів.

— Ось гроші.

Він викотив монети з долоні, неначе то були краплі якоїсь рідини. Квін вийшов до таксі й зараз же повернувся. Гоумз показав йому на стілець.

— Сідайте.

Квін невпевнено сів, присунувши стільця впритул до столу, далі від стіни. Вони знов подивились один на одного — молодик років двадцяти п'яти і доходжалий добродій, котрому було всі п'ятдесят, а може, й більше. Гоумз був досвідченіший. Це виявилося майже з самого початку. Він став господарем ситуації, навіть тієї ситуації, що склалася далеко не на його користь. Далебі, ніякі чесноти не замінять життєвого досвіду.

— Випийте, — сказав він. — Я мусив замовити наперед, щоб мені дозволили тут зостатися. Бар уже зачинений.

Кумедна річ — а що, як він насипав чогось у келих? Це було б наче десь на початку століття. Гоумз, як видно, вгадав його думку.

— Візьміть мій, — мовив спокійно. — Я ще не пив.

Він узяв келих, що стояв перед Квіиом, і надпив із нього.

— Коли ж ви заговорите? — спитав насмішкувато.

Квін оглядівся довкола. Не те місце, щоб тут його злапати. Тут з ним нічого не вдієш. Не треба було давати йому права вибору.

І знову Гоумз ніби прочитав його думки.

— Хочете піти звідси? То, може, сядемо в машину, га?

— А я й не знав, що ви маєте машину. Чого ж ви тоді не заїхали по мене відразу, а змусили гасати сюди-туди?

— Хотів спершу дещо про вас дізнатися.

«І досі нічого не знаєш», — зловтішно подумав Квін.

Гоумз допив свій келих, підвівся і, знявши з кілка сірого капелюха, надів його так дбайливо й ретельно, наче був на діловому сніданку десь серед дня, а не на вимушеному побаченні майже перед ранком. У капелюсі він мав не такий поважний вигляд, але різниця не дуже впадала в око. Однаково то був статечний і пихатий добродій, бізнесмен з голови до п'ят. Він рушив до дверей, усе так само впевнено тримаючи в руках невидимі віжки ситуації.

Квін також устав і подався слідом за ним, полишивши свій келих незайманий. Тоді озирнувся на столик. «Може, все-таки випити, це мене трохи підбадьорить, — подумав він. — А то всередині наче якась порожнеча».

Він повернувся до столика, двома ковтками спорожнив келих і пішов за Гоумзом. Йому одразу ж прибуло снаги, і він відчув, що не схибить. Машина стояла недалеко від входу. Гоумз був уже коло неї.

— Я не мав наміру квапити вас, — ґречно мовив він.

Квін дав йому зрушити машину з місця, тоді вимогливо спитав:

— Куди це ви їдете?

— Просто трохи покатаємось. Я подумав, що незручно розмовляти, коли машина стоїть біля тротуару о такій порі. Так і дивись, що надійде поліцай і почне стромляти носа.

— Ну то й що? — не вгавав Квін.

Гоумз посміхнувся сам до себе, неначе побачив на дорозі попереду щось смішне, хоч там нічого й не було, крім звичайнісінького асфальту. Машина мчала на захід. Обидва мовчали. Квін подумав: «Нехай починає перший. Чого це я маю полегшувати йому розмову? Він мусить сам її розпочати, так чи інак. Це — гра. А в моїх руках карти, що ведуть до тюрми або й страти, — принаймні так воно має бути».

Хоч би що собі думав Гоумз, на його обличчі це не відбивалося. Він повернув на північ, на Шістдесяту вулицю. Вони проїхали її, тоді навмання повернули на схід. Усе робилося навмання. Квін міг здогадатися про це з того, як рвучко Гоумз обертав кермо в останню мить. Вони проїхали навпростець приблизно до П'ятої авеню, відтак знов повернули на північ. Гоумз, як видно, щось таки надумав і поїхав вулицею, що впиралася в схил біля мосту через Іст-рівер. Вони під'їхали до самого краю, майже до води. Ніякої огорожі там не було. Просто такий собі ніби» причал, що нависав над темною поверхнею річки. Машина зупинилася тільки тоді, коли передні шини ткнулися в низеньку кам'яну приступку.

Квін мовчав. Він думав: «Гра, яку ти затіяв, — це двобій, і нас таки двоє».

Гоумз вимкнув мотор і загасив фари. З води зникли мерехтливі блискітки, проте залишився вогкий дух річки, та ще раз у раз долинало уривчасте хлипання, немов десь плакала маленька дитина.

— Мало не заїхали в річку, еге?

— В мене добрі гальма. Ви не злякалися, ні?

— Ні, не злякався, — спокійно відказав Квін. — А що, мені є чого лякатися?

Гоумз трохи схилив голову.

— Чого ви дивитеся на годинник?

— Хочу прикинути, скільки часу минуло відтоді, як ми зустрілися з вами в барі.

— Хвилин